Кір БУЛИЧОВ
ПОДІЛИСЯ ЗІ МНОЮ...
Мені кортить туди повернутися. Але я ніколи не зможу цього зробити. І напевно, мені доведеться до кінця днів своїх каратися заздрістю...
Але тоді я ні про що не підозрював. Клацнули і задзижчали двері ліфту. Я зійшов пологим пандусом на різнобарвні плитки космодрому і зупинився, подумки вибираючи з натовпу зустрічальників того, хто призначений мені в супутники, — про мій приїзд були заздалегідь попереджені.
Чоловік, що підійшов до мене, був високий і сухорлявий. У нього були довгі, зеленкуваті від постійного корпання з герселієм пальці, і вже з цього, раніше ніж він відкрив рот, я здогадався — колега.
— Як долетіли? — запитав він, коли машина виїхала з воріт космодрому.
— Спасибі, — відповів я. — Добре. Нормально долетів.
У моїх словах крилася ввічлива неправда, тому що летів я довго, годинами чекав пересадок в незатишних вантажних портах, що пахли металом і розігрітим пластиком, майже втрачав свідомість від перевантажень, що здавалися цілком безпечними іншим пасажирам у цій частині Галактики.
Зустрічальник нічого не відказав. Лише трохи поморщився, немов страждав від застарілого зубного болю і прислухався до нього, до чергового уколу, неминучого і заздалегідь обридлого. Минуло ще хвилини зо три, перш ніж він знов заговорив.
— Вам, напевно, важко було летіти на нашому кораблі? Ви не звикли до таких перевантажень.
— Так, — погодився я.
— Голова болить? — запитав він.
Я не відповів, тому що побачив, що його спіткав новий шпичак болю.
— Голова болить? — запитав він знову. І додав, немов вибачався: — На жаль, ваші кораблі сюди прилітають рідко.
Лише тепер, від'їхавши декілька кілометрів від космодрому, ми опинилися в новій країні. Доти був планетний вокзал, а вони однакові у всій Галактиці. Вони безликі, як безликі всі вокзали, чи від'їжджають з них потяги, чи відлітають літаки, чи стартую космічні диски.
І що далі ми від'їжджали, то особливішим, неповторнішим ставав весь світ навколо, тому що тут, поза великим містом, яке легко сприймало моди Галактики, все розвивалося своїми шляхами і лише деталлю, дрібницею могло нагадувати бачене раніше. Але, як завжди, саме дрібниці швидше зупиняли погляд.
Було цікаво. Я навіть забув про біль у голові і нудоту, що переслідувала мене після посадки. Я відчував себе бадьоріше, і повітря, що влітало у відкрите вікно машини, було свіже, пахло травою і домашнім теплом.
На околиці міста, серед невисоких будівель, оточених садами, мій супутник знизив швидкість.
— Вам краще, сподіваюся? — запитав він.
— Спасибі, значно краще. Мені подобається тут. Одна справа читати, бачити зображення, інша — відчути колір, запах і відстань.
— Звісно, — погодився мій супутник. — Ви зупинитеся поки у мене. Це зручніше, ніж у готелі.
— Навіщо ж? — сказав я. — Я не хочу завдавати вам клопоту.
— Ви не завдасте мені клопоту.
Машина повернула в алею, що огинала крутий горб, і незабаром ми під'їхали до двоповерхового будинку, що сховався в саду.
— Почекайте мене тут, — сказав мій супутник. — Я скоро повернуся.
Я чекав його, роздивляючись квіти і дерева. Я почував себе ніяково від того, що вторгся в чуже життя, яке не потребувало моєї присутності.
Вікно на другому поверсі відчинилося, худенька дівчина виглянула звідти, подивилася на мене швидко й уважно і згідливо кивнула головою, не мені, а комусь що стояв за її спиною. І тут-таки відійшла від вікна.
І мені раптом стало легко і просто. Щось у обличчі дівчини, в русі рук, що розчинили вікно, в погляді, що мимохідь торкнувся мене, відсунуло в глибину свідомості, стерло мінливості шляху, розчарування, викликане сухою зустріччю, невідомо чим визріваючу необхідність прожити тут два або три місяці, перш ніж можна буде вирушити в зворотний шлях.
Я був упевнений, що дівчина зійде до мене, і очікування було недовгим. Вона виникла раптом в сплетінні галуз, і рослини розступилися, даючи їй дорогу.
— Вам нудно самому? — запитала вона, посміхаючись.
— Ні, — сказав я. — Мені нікуди поспішати. У вас чудовий сад.
Дівчина була легко вдягнена, жести її були вуглуваті і різкі.
— Мене звуть Ліною, — сказала вона. — Я покажу вам, де ви будете жити. Батько дуже зайнятий. Хвора бабуся.
— Даруйте, — сказав я. — Ваш батько нічого не казав мені про це. Я поїду в готель...
— І не думайте, — заперечила Ліна. Її очі були дивного кольору — барви старого срібла. — В готелі буде гірше. Там нікому за вами доглянути. А нас ви ніяк не потурбуєте. Він доручив мені про вас піклуватися. А сам залишився з бабусею.
Напевно, я повинен був наполягти на переїзді в готель. Але я був безсилий. Мною оволоділа незборима впевненість, що я дуже давно знайомий з Ліною, з цим будинком-садом, що належу цьому будинку, і все в мені опиралося можливості покинути його і залишитися самому в безликій байдужості готелю.
— От і чудово, — сказала Ліна. — Дайте мені руку. Ходімо в будинок.
Ліна показала кімнату, в якій мені належало жити, допомогла розібрати речі, провела в басейн з теплою, вируючою колючими бульбашками водою. Басейн був затемнений гілками дерев, що майже зімкнулися над ним.
Потім вона відвела мене на плоский дах будинку, де розташувався її галасливий зоопарк — смугасті балакучі цвіркуни, шестикрилі птахи, сині рибки, що дрімали в квітах, і звичайнісінька для мене, але украй поцінована тут земна кішка. Кішка не звернула на мене жодної уваги, і Ліна сказала:
— А я була впевнена, що вона зрадіє. Навіть образливо.
Ліна залишалася зі мною до самого вечора, і я мало кого бачив, окрім неї. Іноді Ліна просила вибачення і втікала. Я казав: "У вас же, напевно, багато справ. Не звертайте на мене уваги". Але як тільки я залишався один, поверталося обтяжливе відчуття самотності, фізичної незручності і туги. Я підходив до полиць з книгами, витягував якусь з них і тут-таки клав на місце, виходив у сад, і повертався знову в будинок, і весь час прислухався до звуку її кроків. Ліна прибігала, дотикалася мене кінчиками пальців і питала:
— Ви не скучили?
І я відповідав:
— Трохи скучив.
Раз я зважився і навіть розповів їй про те, як мене виліковує від нездужань і поганих думок її присутність. Ліна посміхнулася і відповіла, що до вечері повернеться її брат, привезе ліки, які вилікують мене від наслідків перельоту.