Я був оден у свого батька, а батько багатир був! Бувало, і по вісім наймитів тримають, бо було до чого. А мені і сокири не дадуть в руки взяти, не то що.
— Що тобі,— кажуть,— роботов клопотатись, коли є кому і без тебе!
— Як же мені без роботи жити,— кажу я,— коли мені нудно?
— Чому би не нудно! — стануть ненечка, бувало, гніватись.— Ану тільки кріс да в ліс! Що ж би то я заячика печеного попоїла...
А вони умисне оце кажуть, щоб мене від роботи відгулити. Ніщо тогді вже й робити: беру кріс та йду.
А в неділю чи там у празник, то сестри мене, бувало, аж проклинають, бо ненька від самого досвіта нічо не діють, лиш їм дорікають: "А сорочка Іванова яка? А ширинка яка? А він про вас і чорний ходить, і незмитий, а він сяк, а він так, хоть вас три в хаті!" Таке сердешним сестрам, бувало, піється через мене. Да коби хоть було за що, а то на мені і сорочка, як папір, і ширинка, як мак, і голова вимита да вичесана, що вже ліпше хіба в якого принца,— а неньці ще недогода. Отак-то я дома проживав. А батечко, аби лиш неділя: "Ану, сину, ану на базар, ану нагулятись, доки молодий!" — та й мені карбованців зо два в черес. Отак-то я пробував у свого батечка.
Да недовго набувся: прийшла вербецирка — а гусарський майор тільки цмокнув, як мене побачив.
Кучерики мої золоті да кохані, пішли ви попід ноги!..
У нашому селі не було кращого парубка, як той Сидір Чобанюків,— бувало, аж сіяє, де стане; а що вже до стрілецтва вдався, то і не сказати. Бувало, не мине таке літо, щоб він тих два або і три ведмеді не вбив,— за іншу дич і не згадувати. А увійти до него в світлицю — то нічо не видко, як лиш ті роги оленеві да зброю стрілецьку, по розсішках навішану. Були там і такі роги, що в 24 розсіх, коли не більше. А що вже зброя! А що вже коник на стайні, сивий, як голуб! А що вже седельце турецьке да поводи шовкові, сріблом цвітковані!..
Зо Сидором жили ми собі ліпше, як два рідні брати; да як нам і не жити було, коли оба жваві, оба хороші, багацькі сини,— сказано — єдинчуки, а ще до того оба стрільці! Ні пообідаємо оден без одного, ні повечеряємо. Чи він, бувало, до мене прибіжить, чи я до него: говоримо, сміємось, радимось, полюємо або посідлаємо собі коники — та гайда в заліжку! А як і то ні — а ми полягаємо собі в чердаці, позакурюємо люльки та станемо собі наші стрілецькі придабашки уповідати або так що...
— А ти чув,— кажу,— що Сав’юкову Катерину завили?
Він зареготавсь, аж му люлька з зубів випала.
— Еге,— каже,— ні перша, ні послідня!
— Хло’, чи лиш не твоя причина?
Він регочеться.
— Негоже так, братику! — став я єму дорікати.— Чому не женишся?
— Ще,— каже,— напротив себе не вишукав.
— Або ж Сав’юкова Катерина не против тебе?
— Видиш, що ні!
— А чому ж, братчику?
— Бо тому, що ні!
— Хіба принцезни ждеш?
— Я принцезни не жду, а такої жду, щоб ся не дала парубкові на підмову. Тепер знаєш якої?
— І не знайшов? — кажу.
— Видиш, що ні! — гримнув та й став ся ще гірш сміяти, а далі: — Да ти пусту оце бесіду звів, Іване; говорім що гарнішого. Уповім ти, як я вчора з ведмедем боровся.
— Що ти кажеш!..
Отак ми, бувало, з Сидором.
Нас відобрано одної днини двадцять: декого до єгрів, декого до парми, а мене до гусарів. А скоро нам присягу прочитали — звелів нас оден офіцер під арешт дати.
— А знайте,— каже,— щоб вам на завтра страву поприносили, бо рушите кождий до свого полку.
Я вже так прошуся:
— Пане офіцер,— кажу,— сизий мій, пустіть мене домів хоть попрощатись. Я завтра на коли скажете, на тогді став’юся. Пустіть, мене, пустіть!..
Офіцер засміявся.
— Війте,— каже до мого батька (а вони були тогді війтом),— що оце за парубок? Можна го до завтра пустити?
— Це мій син,— кажуть батько, а сльози їм лиш кіть-кіть по білій бороді.— Коли ласка, пане, то можете го пустити, я ручу за него.
От і пустили.
Дома сум. Ненечка лежя на постелі півмертві, сестра одна і друга стоя по кутах та плачуть собі тихесенько, а старша сестра голосить у коморі да лагодить мені шмаття на завтра.
Я сів кінці стола да плачу і собі. "Чи побачу я вже гори свої красні, чи почую я ще моєго батечка ласкавого голосу, мою ненечку, сестрички, дружечки?"
Отак я думаю да плачу-плачу,— аж Сидір, побратим мій дорогий, на двері. Як прийшов з полювання, в кресі да в порошницях, так і прилетів до мене, сизий мій.
— А що, брате Йване, злагодили тебе? — поспитав, а сам палахнув, наче той пломінь.— Злагодили тебе!
— Злагодили,— кажу.
Він сів коло мене та й заплакав — страшне заплакав. Да не довго плакав: півминуточки або й тільки ні. Повтирався та й ухопив мене за шию:
— Братику,— каже,— нічо на мене не здаєш? Мене забуваєш?
— Братчику,— кажу,— побратиме: батечко мій старий— з сестрей моїх буде хто-небудь збиткуватись!..
— Богдай я такого слова від тебе був не почув! — сказав він гірко.
— Не гнівайся, братчику! Я знаю, що ти мої сестри не лишиш в поругу. А мого вороного возьми, братчику, таки до себе. Ніхто го так не пожалує, як мій рідний товариш.
— Твому вороному не буде в мене кривди,— каже Сидір.
— Ще тя прошу, братчику: догледь мої зброї! Батько слабі, а наймити — звичайно.
— Лиш ти тим не журися, брате! Нащо мені те й казати, коли я сам знаю...
Другої днини попрощався — пішов.
Служу в війську рік, служу другий,— добре мені. Нарешті зробили й капралом; а я в одно бога прошу: коби-то лиш домів!
Аж тут приходить мені лист з дому: "Приходи, сину, домів,— пишуть батько,— якнайборше, у нас велика тривога. Ось тобі 200 левів на дорогу...".
Я зараз побіг до нашого ритмайстра.
— Пане,— кажу,— татку, змилуйтеся! — та й показую ему лист.
А він так:
— Не журіться,— каже,— капрал Дзвінка, я зараз сам піду до пана майора за вас прохати...
Ще того самого вечора сів на пошту та й поїхав.
До села прийшов я — вже вечоріло. Входжу в хату — нема нікого, лиш хтось дише на печі. Приходжу ближче — се мій батечко старенький.
— Чи то ви там, дядичку? Здорові, дужі?
— О, спасибіг ти, синку, що прийшов! Сідай, душко.
— А неня де? — питаю.
— Аби ти здоров, душко, а ненечка твоя вже... покойна... Засвіти, любчику; свічка отам десь за образом.
Засвітив. Дивлюсь — батечка мого вже й не пізнав, такі— то вони стали.