Незабаром одна із сивіл, котрі доглядали недужу, просунула у двері голову, яка в неї тряслася, і сказала стурбованим приятелькам:
— Пора послати по абата Фонтанона. Ще дві години, і вона вже нічого не втямить, у неї не стане сили написати жодного слова.
Стара беззуба служниця одразу ж вийшла з дому і скоро вернулася з чоловіком у чорній сутані.
У священика було простакувате обличчя і вузький лоб — ознака обмеженості. Товсті обвислі щоки та подвійне воло свідчили про себелюбство, а напудрене волосся надавало йому солодкавого вигляду, проте лише доти, поки він не підвів своїх карих банькатих очиць, які більше пасували б до обличчя якогось татарина.
— Пане абате,— сказала Франсуаза,— я вам дуже вдячна за ваші поради; не забудьте й про те, що я самовіддано доглядала свою дорогу господиню.
Служниця плентала за духівником і все бубоніла з похоронною міною, але вмить замовкла, побачивши, що двері помешкання відчинені, а найпронозуватіша з трьох удовиць чатує на площадці, щоб перехопити священика. Люб'язно вислухавши потоки вдавано благочестивого базікання трьох приятельок умирущої, священик зайшов до спальні пані Крошар і всівся біля її узголів'я. Задля годиться три карги й стара Франсуаза виявили деяку стриманість і зосталися у вітальні, де корчили щонайскорботніші міни, а в старих з їхніми зморшкуватими лицями це виходить досконало.
— От лишенько! — вигукнула Франсуаза, зітхаючи.— Це вже четверта господиня, яку мені, на моє безголов'я, доводиться ховати. Перша залишила мені сто франків довічної ренти, друга — п'ятдесят екю, а третя — тисячу екю готівкою. Оце й усе, що я маю, після тридцяти років вірної служби.
Скориставшися своїм правом ходити вільно по квартирі, служниця подалася в комірчину, звідки можна було чути священикові слова.
— Я з радістю бачу, дочко моя,— сказав Фонтанон, — що ви побожні: носите образок.
Пані Крошар насилу звела руку, і, мабуть, на порозі смерті вона не зовсім тямила, що робить, бо показала священикові імператорський орден Почесного легіону. Той сахнувся, впізнавши Наполеонову подобу, одначе тут же нахилився до своєї духовної дочки, і вона щось стала йому говорити, але так тихо, що кілька хвилин Франсуаза нічого не могла второпати.
— Наді мною тяжіє прокляття! — вигукнула раптом стара.— Не покидайте мене! Як, ви, пане абате, вважаєте, що мені доведеться відповідати на небі за доччину душу?
Тут священик так притишив голос, що Франсуаза за грубою стіною не розібрала жодного слова.
— Господи! Як же це! — плачучи, проказала вдова.— Адже негідник не залишив мені нічого, чим би я могла розпорядитися. Він спокусив мою сердешну Кароліну, розлучив нас із нею, мені призначив лише три тисячі ліврів прибутку з капіталу, що належить дочці.
— У господині є дочка, а капіталу ніякого, всього лишень довічна рента! — вигукнула Франсуаза, вбігаючи до вітальні.
Три старі карги перезирнулися з найглибшим подивом, і та з них, у котрої ніс торкався підборіддя — риса, що говорила про неабияке лицемірство й хитрість — підморгнула приятелькам і, тільки-но Франсуаза обернулася до них спиною, подала знак, мовляв: "Служниця — добра пройда, вона вже зуміла попасти в три заповіти". Отож три баби не зрушили з місця, та незабаром з'явився абат, і досить було йому сказати кілька слів, як три відьми клубком скотилися сходами, залишивши Франсуазу саму з господинею. Пані Крошар, чиї муки стали нестерпні, марно кликала служницю, а та тільки гукала: "Чую! Іду! Зараз!" — грюкаючи дверцятами шаф і комодів, ніби шукала загублений лотерейний білет. Коли напад наближався до фатального кінця, мадмуазель де Бельфей вбігла до матері і стала заспокоювати її лагідними словами:
— Ох, безталанна моя матусю! Яка я винна перед вами! Ви хворієте, а я й не знала про це, серце нічого не підказало мені. Та ось я прийшла...
— Кароліно...
— Що?
— Вони привели до мене священика.
— Але треба ж покликати лікаря! — вигукнула мадмуазель де Бельфей.— Франсуазо, лікаря! Чому ваші приятельки не послали по лікаря?
— Вони привели до мене священика, — повторила стара, зітхаючи.
— Як вона страждає! І ніякого заспокійливого питва, ніяких ліків!
Мати зробила ледь помітний рух, але проникливий погляд Кароліни угадав її бажання, і молода жінка вмовкла, щоб вислухати вмирущу.
— Вони привели священика... нібито, щоб висповідав мене. Стережися, Кароліно,— насилу вимовила стара хористка, роблячи над собою останнє зусилля,— священик випитав у мене прізвище твого благодійника.
— Але хто ж міг сказати його вам, бідолашна матусю?
Стара спробувала хитро підморгнути дочці і в цю мить спустила дух. Якби мадмуазель де Бельфей могла спостерігати за лицем матері, вона побачила б ще небачене: як сміється Смерть.
Щоб зрозуміти цю сцену, треба на якийсь час забути про її дійових осіб і вислухати розповідь про попередні події, бо останні з них безпосередньо пов'язані зі смертю пані Крошар. Тоді з цих двох частин вийде єдина історія, яка, за законами паризького життя, пішла двома різними шляхами.
Наприкінці листопада 1805 року молодий адвокат, років двадцяти шести, спускався близько третьої години ночі парадними сходами особняка, де жив імперський канцлер. Ледь підморожувало. Опинившись надворі в бальному костюмі, він не міг утриматися від вигуку, в якому поряд із досадою звучала веселість, що рідко покидає французів. Справді, крізь огорожу особняка не було видно жодного кучера, а вдалині не чулося жодного звуку, що нагадував би хрипкий голос паризького візника або цокання кінських підків по бруку. Лише коні міністра юстиції, який засидівся у Камбасереса за партією в буйот, неспокійно били копитом об землю, і ці удари гучно відлунювали у дворі, тьмяно освітленому каретними ліхтарями. Молодик раптом обернувся, відчувши, що хтось по-дружньому плеснув його по плечу, він упізнав міністра юстиції і вклонився йому. Коли лакей уже підняв підніжку карети, колишній законодавець Конвенту, відчувши клопіт адвоката, сказав йому весело:
— Вночі всі кішки сірі, і міністр юстиції не скомпрометує себе, якщо підвезе адвоката! Особливо,— додав він,— якщо цей адвокат небіж старого колеги, одного із світил державної ради, що подарувала Франції Кодекс Наполеона.