Озимина, побілівши від інею, стелеться вдалину не по звичайному полю, а по Кістяному. І перше ніж дійти до калини, ви масте здолати Кістяне поле. І поки здолаєте, на гадку вам спаде багато розповідей, почутих од своїх дідів та бабів, од батьків та матерів про Кістяне поле. Почутих довгого зимового вечора, коли хурделиця порошить у вікна, або ж лагідного літнього надвечір’я, коли ріжок молодого місяця висить над столітньою грушею. Спливе в пам’яті багато розповідей про те, що на цьому полі споконвіку плуги виорюють кістки. Виорювали колись, виорюють і тепер. Звідси й назва — Кістяне.
А отам — і ви не відриваєте пильних поглядів од горбочка на протилежному березі річечки,— а отам, де чорніє пеньок, із-під землі б’є джерело. Про це джерело знають по всіх довколишніх селах і навіть далі. Бо б’є з джерела вода не проста, як по інших криницях, а цілюща, життєдайна.
І дивно вам, дітям, дивитись на протилежний берег річечки, де є джерело, з котрого б’є чиста, прохолодна вода. З того джерела влітку випадало не раз і напитись, тамуючи спрагу. Ви пили, свято вірячи в те, що причащаєтеся з джерела, з якого б’є цілющий трунок. Пили, відчуваючи, як нездоланна сила вливається у ваші груди, відчуваючи, що й самі сповнюєтесь віри у своє безсмертя. Добре вам було і водночас страшнувато, до холодку за коміром страшнувато, що прилучаєтесь до чогось незбагненно вічного, до таємничого, що можна осягнути лише серцем, більше нічим...
А зараз, мандруючи по мерзлу калину, ви йдете через Кістяне поле, позираєте на протилежний берег річечки, де має пульсувати справжнє джерело. І вам здається, що й ті легенди, які доводилось часто чути про джерело, теж ідуть разом із вами, й ви посуваєтесь у їхньому оточенні. І чудно відчувати, що цілюще джерело, що Кістяне поле існують не тільки в розповідях старих людей, а є насправді, і ось ви все це бачите, ступаєте ногами по казковій землі.
Чудно, та й годі, і чомусь не віриться. Чомусь не віриться, хоч... хоч страшенно кортить вірити, що саме так було, що нічого не вигадано!
За Кістяним полем — долина, по якій широко розливається річечка, перетворюючись на болото. Воно ген-ген тягнеться, скільки сягає око, позаростало вільхами, верболозами, очеретами. Навесні та влітку тут таке драговиння, що діти не осмілюються й ногою ступити. Хіба що хто з дядьків пройде тільки йому знаними місцями, щоб половити в заростях карасів, яких тут сила-силенна. Худоба й та відчуває гиблу драговину, не забродить сюди, але зрідка трапляється, що дурне теля таки забіжить. Коли чередники вчасно схаменуться, то, бува, порятують, але не одного засмоктало баговиння.
Саме сюди й простуєте по мерзлу калину, якої, звичайно, тут цієї пори має бути повнісінько. Бо восени до неї по драговині не доступишся, до неї тільки й можна дійти тоді, коли земля затужавіє від морозу, коли ноги не провалюватимуться в болоті.
Тихо у вільсі, тільки іноді зшелесне самотній листочок на гілці. Довгі коси сухої трави де стримлять, а де позвисали на купинах. Тут, серед кущів та дерев, начебто ще зберігся запах осені — скупий, студений. Сорока раптом заскрекотала над вашими головами й низько пролетіла десь до річки. Хоч і боязко йти, проте ніхто не зізнається в страхах, у всіх зосереджені погляди. Бо ще трохи пройти по купинах, які здригаються під ногами, і маєте дістатись до калини... Льодок потріскує, видзвонює, ламаючись, висока трава шарудить, сорока знову заскрекотала десь, а калини все не видно, хоч і мала б з’явитись.
І коли нарешті перед очима виростає два кущі з червоними кетягами, ви спершу не вірите. Не вірите, що калина ця існувала насправді, а не тільки у ваших вигадках, і що ви до неї добились. Недоступна, видавалась вам у чомусь схожою на Кістяне поле і на цілюще джерело, котрі дійшли до вас із легенд.
А коли засвітилась червоними ягодами наяву, то пробудила спалах радості. Бо як приходили у ваше життя з легенд Кістяне поле й цілюще джерело, так само й оця калина з’явилась перед ваші очі — немов із якоїсь немислимо чарівної вигадки, і ви були здивованими свідками, як вигадка перетворювалась на блискучі яскраві сузір’я ягід, що полум’яніли на вкритому інеєм гіллі, ви були свідками цього перетворення і, здавалось, наче самі заходите, у світ легенди, вигадки, самі прилучаєтесь до незбагненності таємниці.
Спершу ви, мов горобці, обліпили тих двоє деревцят, які першими стрілись на вашому шляху, і почали обривати кетяги. їли ягоди, а вони, промерзлі, танули в роті, остуджуючи язик і ясна. Раді, що нарешті допались, ви спершу об’їдали ягоди просто а кетягів, кривавий сік скоро починав текти по ваших підборіддях, скапував на одяг, а ви рукавом витирались — і не переставали, їсти. Бо так було смачної Бо стільки ж було мрій про цю мерзлу калину, так спрагла за нею ваша уява!
Не обірвавши кетягів на цих деревцятах, ви пішли далі — й опинилися в калиновому полоні, так густо стояв тут кущ біля куща, так рясно гілля обнизалось червоними зорями. Ті зорі наче були виткані на гіллі чи вишиті, чи вигаптувані — такі вони яскраві і так заворожували душі. І ви, опинившись на цьому калиновому роздоллі, й далі їли, та тільки скоро відчули, що язики ваші дубіють від холодних ягід, що їхня гіркота аж наче перехоплює подих. І тоді ви вже клали ягоди до рота спроквола, обережно язиком видушували з них сік, смакували гіркуватою студеністю неквапно і відчували, як терпкість калинових ягід переливається у ваші жили, як калиновий сік тече по жилах, змішавшись іа гарячою кров’ю.
Славно було вам на калиновому роздоллі, як і горобцям, як синицям, котрі весело щебетали зусебіч, ніби теж належали до вашого товариства, ніби теж раділи разом із вами. Сонце світило з прибляклого, наче вкритого дрібнесеньким інеєм, неба; висока неходжена трава, що сягала за коліна, пахла осінню; і коли долинав подмух вітру, то здавалось, наче дихають вам в обличчя, далекі сніги, які невдовзі встелять землю, мовби то сама зима дихає...
Рвали калину... щоб назавжди зберегти спомини, як простягали до неї руки, як вона горіла на гіллі, як ваші губи торкались її червоної вроди, як терпкий морозець ягід солодким болем обпікав язик. Рвали, й то для вас тоді були не просто ягоди, а наче пісня про ягоди, то для вас була радість, що дозріла під сонцем у кетягах, що перейняла його сонячну снагу.