Семен не знає, підвестись йому чи ні, але, врешті, встає і, вайлувато похилитуючись, відповіла:
— Аякже.
— Показуй овій зошит.
— А я зошит дома забув. Піти принести?
Він піде, принесе свій зошит, у якому домашнє завдання, звичайно, виявиться невиконаним. Він просто хоче погуляти, щоб обдурити вчительку і цим самим виставити себе перед класом героєм.
— Сідай. Завтра покажеш обидва завдання.
Таких, як Семен, у класі половина. Взимку вони ще так-сяк ходять до школи, щось читають, щось пишуть. А з весною — розійдуться по польових роботах у колгоспі, позабувають те, що знали, а під осінь тільки й кількоро знову наважиться прийти... Під час перерви вони збираються в кутку коридора або в півтемному класі з замурованими вікнами й починають якесь ігрище з хихотом, або ж пісень співають. Звичайно, ввечері вони йдуть на вулицю або ж сходяться у когось на вечорницях.
Семен товаришує з Василем Маринченком. На уроках сидять поруч, а коли повертаються з школи, то Василь прошкує додому, а Семен зразу ж—до клубу, де під вечір грає гармошка, чи ж зачіпається об дівчат, яких здибають по дорозі, і вже не відчепиться, буває, від них до півночі.
Якось він і Василя вблагав попарубкувати. Зайшли до Марійки Чуйчихи (чоловіка її, Хоря, посадили в тюрму за те, що, п'яний будучи, підпалив сусіда), а тут уже набито. Семен зразу ж втерся поміж дівчат, потім вискочив за котроюсь надвір, зник надовго, тільки гигіт долинав то з-під вікон, то з сіней, а Василь як примостився в куточку на лаві, то й ніхто його не помітив. Отак мовчки попарубкувавши, вислизнув геть, нікому нічого не сказавши, і йому — ніхто й слова, та й зупинивсь у вулиці, очікуючи на Семена. Ждав його, ждав — бо ж разом прийшли, разом і йти годиться!—проте сам і подався. Того вечора відчув себе дорослішим, наче обірвалася в ньому ще одна з тих небагатьох, що вціліли, золотих ниток.
Дарина Дмитрівна таки залишала їх після уроків. Казала, що повинні щось вчити, повинні щось знати, бо як же вони в світі житимуть? Дивилась у вікно — білі сніги все більше синіли в надвечір'я, а віддалік хати були чорні, як горе. Той синій мороз вливався в її душу. Вчителька зіщулювалась і оберталась до класу. Дивилась на них з докірливим благанням. Іноді таки не могла стриматись, щоб не сказати:
— Не виховуйте з себе бур'янів, яким байдужісінько тоді, коли ростуть, і тоді, коли їх косять.
Здається, вони розуміли, бо починали на неї дивитись уважніше й пильніше.
Іноді вона тримала своїх парубків і дівчат не одну й не дві години. Втовкмачувала їм стільки, скільки було треба, і коли в їхніх очах спалахували іскорки, то в ній од радості займалося вогнище. Хтось просився за двері — й не повертався. То вона вже нікого не випускала, поки вони не починали куняти над зошитами. Коли ж, нарешті, виривались на волю, то лаяли її від усього свого серця, бо на досвітки запізнились, і в клубі не горіло.
Не було Олі Вишиваної в школі кілька день. Вчителька зайшла провідати. На її стук у двері ніхто не обізвався. Вона опинилась у темній хаті й завмерла, прислухаючись.
— Добрий вечір.
Голос її злякано стрибнув по кутках. На печі щось заворушилось.
— Хтось є чи нема?
— Є, а чого ж нема,— обізвалися з печі тим приємним, переливчастим голосом, який неодмінно має належати лагідній молодиці.
Поки жінка злазила, поки шукала сірники й засвічувала лампу, Дарина Дмитрівна стояла біля порога.
— А де ж ваша Оля?
— А ген сидить!
З печі світилися дві зірки в погляді.
— Ми оце капцаніємо на печі й капцаніємо,— почала розповідати неня.— І думаємо: чи хто навідається до нас чи ні. Аж оце ви. Так холодно надворі, що я кажу своїй сидіти дома. Воно й на печі не тепло, бо зранку ж тільки палилося, та все ж затишніше. Дров маємо на якийсь тиждень, а потім що робитимем?
— А в правлінні що ж вам?
— Обіцяють! А від тих обіцянок — дух теплий.
"Завтра піду до голови,— подумала вчителька,— розповім про все, домагатимусь палива".
Поверталась додому, а перед нею все ще горіли дві зірки в дитячому погляді, все жебонів у пам'яті голос матері. Розглядалась у вулиці. Отут живуть її учні, і там. Ген світиться у Маринченків — мабуть, гамір стоїть, кричать усі. Дарина Дмитрівна всміхнулась. Раптом хтось одділився від тину й подався їй назустріч. Спинився поруч — вона впізнала Василя.
— Я вас проведу,— сказав.
— Мені ж далеко, в сусіднє село.
— Проведу.
— А через лід як повертатимешся сам?
— Та вже повернусь.
Добре стало Дарині Дмитрівні — знову вона всміхнулась. На залізничному переїзді стріли однокласників, серед них — Семена. Зупинилися так, ніби пускати не хочуть. Семен освітив цигаркою Василеве обличчя, плеснув долонею по плечу. Василь гнівно подався до нього, наче битись хотів. Але ті обминули їх, пішли.
Вже на льоду сказав:
— Це вони збиралися набити вас.
— За що? — якось весело, бо ще нічого не розуміла, поспитала Дарина Дмитрівна.— За що? — повторила, вже мало не захлинаючись.
— За те, що вчитись заставляєте, що строга... Що після уроків залишаєте.
— І ти захистити вирішив?
— Авжеж.
— Сам?
— А чого ж!..
У лозах, засипаних снігом, вона зупинилась і сказала:
— Спасибі, я вже сама тут дійду. А ти повертайся. Стояла й дивилася, як віддаляється його маленька постать, поступово меншаючи й пропадаючи. Нарешті пропала. Дарині Дмитрівні хотілося заплакати, але вона передумала. Знову всміхнулася.