А що є з ославленою нашою "великою літературою", яку ми так вперто проголошували на початку нашої дії? Смійтеся, кпітеся, а я буду твердити, що ми цю літературу не лишень проголосили, а й почали її реалізувати. Передусім, ми зломали диспропорцію наставлення, ми перемогли почуття маленькости, бідности, неспроможности – прикмети, якими сильно грішимо в літературі. Малі речі можуть бути великими, але ставка тільки на малі – облуда. Бідність, явище гідне співчуття і уваги, але робити з цього культ добра в противагу багатства-зла, свідчить, що нам в голові не хватає якоїсь клепки.
Неспроможність. Страх не тільки робити "велику літературу", але навіть про таку думати. Бо ми не Толстой. Не Бальзак. Не Гюґо. Диспропорція. Коли б Толстой писав свою "Війну і мир" не в Ясній Поляні, а Ґренадір-Казерне Цуффенгавзену, тоді лиш ми могли б говорити про диспропорцію. Знаємо, що таланти міряють досягненнями, але чи міг би океанський корабель виказати такі самі досягнення, скажемо, в склянці води? Бальзак колоніяльної Франції з всесвітнім центром Парижа не те саме, що Бальзак в Ґренадір-Казерне. Явища можна бачити, але й можна не бачити. Один добродій в байці Крилова "Кунсткамера" міг бачити "козявки, мушки, таракаші" не "менее булавочной ґаловкі", а слона, який тут же стояв збоку, не помітив. Ся сліпота прикметна людям зі сильними окулярами, але слабим інтелектом.
Але… Розуміється… Такі розважання навіть дуже об’єктивні не дають рішення, ані виходу з положення. Суб’єктивно ми є ми. Не більше, не менше. Ми є в світі, але нас нема в світі, ми величні в малому, але малі у величному. Зміряти глибину нашої трагіки нам ще покищо не дано. Ми ще все знаходимось у кліматі "Наталки Полтавки", а не "Леді Макбет". Єдиний наш здобуток, що ми вже це знаємо.
А щодо самого МУРу… Бачимо виразно, що діло організації емігрантської літератури в стратосфері таборів, явище позитивне, формуюче, розумне і його ініціяторам – честь і слава. Без нього ми уявляли б собою, не більш не менш – блукаючих комет в блукаючому розсіянню. Ми не лишень були, ми були разом. Почуття єдності, навіть без "згоди в семействі", стабілізуюче почуття. Це вже система з центром… Це порядок і дисципліна. А для мене особисто? Це забирало багато часу і змушувало займатися не завжди потрібними справами, але разом – приємно бути зайнятим, потрібним, мати обов’язки і клопоти. Час був заповнений до відмови і на позіхання не збувало місця. Три роки багатого емоціями брутально-незвичного життя. І воно ось доходить до краю, в уяві подих океану і простягаються дороги "у вирій" до нових берегів нового континенту.
Хоч тим часом ми все ще на місці. Учора відсвятковано сентиментальне свято Спаса, ми з Тодиком ходили до церкви і навіть святили овочі. По обіді линула злива з блискавками і громами… Наскільки минуле літо визначилось гостротою посухи, настільки теперішнє – зливами. Небо не хоче бути боржником мокрого і віддає його за два літа з процентами.
Але де ділась моя творча динаміка? Після закінчення "Ост"-а все, ніби втяв. Ледве знаходжу силу вписати кілька речень до цього зшитка, з намагою спорудив листа Борецькому, а купа решти листування мелянхолійно, з благальним виглядом, чекає уваги. Не почуваюся гаразд, коли затримуюсь з відповідями, але часто перемагає втома, або просто звичайне хахлацьке лінивство.
22 серпня. Сентиментальна неділя з сентиментальним, спокійним, теплим дощиком, що шелестить по листю волоського горіха внизу за вікнами. Тількищо вернувся з церкви… Також сентимент. Саме земляцтво… Переважно з Рівного… І єпископ Платон зі своїми гарненькими, милими дочками пластункою Ганнусею й Лесею, і отець Варварів з чисельною родиною, що виповняє сливе весь хор церковний, яким керує темпераментний Юрій Филипів, і отець Ананій Теодорович, і родина отця Йосипа Василіва – паніматка, сестра пані Галини Варварової – Єлисавета з дочками Любою й Катрусею… Євген, Костянтин і Соня Варварови… І сестри Галя й Ліля Козарі… І ген з "притчем церковним" на чолі з Артемом Мевшою, який віддано виконує посвятну ролю церковного титаря. І інші, і інші… Свої і свої… Інтимно близькі, кровно споріднені. Яких вирвано жужмом з рідного ґрунту і перекинуто ось сюди.
Нема тут величної будови собору міста Рівного на головній вулиці і вони змушені зміститися у викладовій залі казарми, де ще недавно школили певних людей, як їм краще вбивати інших, але слухаючи дуже близькі мотиви старовинного "пісно-пінія", про це якось забувається і їх серця і думки відлітають і ширяють там, де залишилось їх безконечне минуле.
Поза тим ніяких змін лиш чекання. І мелянхолія. Серпневі дні завжди просякнуті цим чуттям, літо відходить і відносить шарм безпеки й надії, осінь повільно зближається, ніби кіт, що намагається зловити пташку. Зривайся і тікай.
25 серпня. Коли вірити Борецькому, то сьогодні мав би закінчити друк "Ост"-а. В кожному разі, цими днями, це має статися. До потоку мільйонів книг, сотворених людською думкою протягом віків, ввільється ще одна назва… Для мене важливо, щоб я міг повезти її зі собою за океан, бо тільки цією дорогою вона зможе повернутися назад до країни її перводжерела.
На щастя, наш від’їзд віддалено і, як сповіщає наша "пантофляна агенція" ("хтось казав"), ми не від’їдемо скорше, ніж десь в половині вересня. До того часу ще може статися землетрус, всесвітній потоп, ґльобальна війна і навіть страшний суд з ангелами й архангелами, які сповістять пришествіє Месії, що судитиме грішних й праведних.
Відколи забрали наші пливкі гроші і дали "стабільні", я ще не виїжджав поза межі табору. Сидимо сидьма, як квочка на яйцях. І знов обзивається шлунок. Нервовість. Ціле літо мав з ним спокій і думалось, що я вже позбувся цього тирана, як кажуть англійці… (Увага, увага! Починаємо висловлюватись майбутньою "Рідною мовою"), for sure. Помилився. Ми в зеніті чекання, а чекання – нерви, а нерви – можуть бути шакалами нашого організму, в якому шлунок займає командну позицію, щось, як господар, якого обов’язком прохарчувати зграю тілесного членства з нервами включно. Інколи вони вимагають забагато і тоді пан шлунок виправдано страйкує.