— Де подівся Маркус?
— Не знаю. Він пішов, сказавши, що, мабуть, не повернеться. І загадав приготувати вам сніданок.
"Оце маєш! — подумав Марко. — 3 рук хлопчиська потрапити в руки робота. Перекидають мене, мов м'ячика!"
Залюбки балакаючи, робот плів собі далі.
— Це Маркусів будинок? — спитав Марко.
— О, ні! Це мій. їх у мене з десяток буде. Люди приїжджають і від'їжджають, а я мешкаю тут постійно, підтримую скрізь лад. Як по-твоєму, маю я право вважати їх своїми?
"Напад архіпсів закінчився, — пролунав тієї миті голос із телевізора. — Слухайте концерт на каструлях і глечиках".
Марко крутнув вимикач, і в кімнаті знову запала тиша. Та робот зненацька її порушив.
— Ви б іще лягли та поспали, — мовив він. — Видно, що ви призвичаїлися спати вночі. У нас, щоб ви знали, всі сплять і гуляють коли кому забагнеться.
— А коли ж ви працюєте? — спитав Марко.
— Коли маємо охоту, — відповів робот. — Робота у нас — справа добровільна, як і дозвілля. Звісно, не для роботів. Ми для того створені, щоб працювати і вдень і вночі. Та праця дає нам багато радощів, бо ж ми до неї пристосовані. А люди збавляють час, як їм заманеться.
— З чого ж вони живуть?
— Громадські їдальні завжди відчинені,— здивовано сказав робот.
— А хто готує їжу?
— Машини. Все роблять машини. Це такі чудові машини, що не потребують нагляду: самі будують житла, шиють черевики, настроюють телевізори, миють посуд. Конкурують з нами, роботами.
Марко позіхнув.
— Послухайте мене, — мовив робот. — Ідіть спати. Якщо сон вас не візьме, то наберіть телефоном число 17. Вам розкажуть безліч чудесних казок.
Казка по телефону
Спонукуваний більше цікавістю, аніж дрімотою, Марко вернувся в свою кімнату, набрав число 17 і прихилив трубку до вуха.
"Жив собі якось одноногий принц, — заговорив голос. — Королева, принцова мати, загубила свою голову і, шукаючи її, поперевертала догори ногами всі шафи та комоди. А король тільки посміхався, бо голова його була на місці. Та він тільки й мав, що голову й трішки шиї, а більше нічого: ані піджака, ані штанів. Перший міністр мав досить жалюгідний вигляд, бо не було на його обличчі нічого, крім носа, а замість тіла — одна жилетка…"
— Ну й казка, — буркнув Марко, повісивши трубку. А зрештою, що мені до того? Краще піду погуляю.
— Вернетесь ночувати? — запитав робот, визираючи з дверей кухні.
— Я й сам не знаю.
— Якщо ви повернетесь, я збережу за вами кімнату. А втім, вільну кімнату ви здибаєте повсюди.
Марко задумався.
— Ні, треба мати свою адресу, — вирішив Марко, — в цій країні, де всі кудись зникають, змінюють імена, я теж можу загубитися.
Робот подав йому папірець, на якрму була написана адреса: вул. Серени, номер 57451.
— Вулиця Серени?!
— На вашу честь, звісно. Нова вивіска була прибита через десять хвилин після вашого приїзду.
Марко вийшов. Як уночі, так і вдень у місті вирувало життя. Повітря однаково було тепле й духмяне. Вуличний транспорт не порушував тиші. Опинившись на самоті серед безіменних людей, вулиць і майданів з тимчасовими назвами, покинутий навіть малим проводирем, що першого дня втаємничив його в загадки цього міста, Марко спинився в розпачі.
— Що діяти? Куди йти? Чого мене тут тримають? Якщо мене сюди привели, то чому не допитують, не наглядають за мною, ні про що не питають?
Марко охоче звернувся б до кого-небудь за порадою. Та до кого? Не було видно ані поліцейських, ані регулювальників вуличного руху, ані людей в уніформі, схожих на представників влади. Правда, він міг би зупинити будь-якого перехожого, приміром, отого, в смугастій піжамі, що їхав спиною до нього на рухомому тротуарі, й сказати йому: "Слухайте-но, поясніть, що зі мною сталося?!" Та той тільки зарегочеться або ж попросить украсти для нього сигару.
Ця думка його розважила.
— А може, спробувати що-небудь вкрасти? Аби подивитися, що з того вийде.
Десять хвилин він ніяк не міг зважитися, і коли, підступивши до кіоска, взяв газету, то серце його шалено калатало, а руки обважніли, мов налиті свинцем, і не хотіли слухатися: схопивши газету, Марко зараз же її впустив.
— Прошу…
Якась пані підхопила газету й подала йому.
— Ні… — мимрив Марко. — Ні… Ні, це не моя.
— Отакої! Я ж добре бачила, що це ви її впустили.
— Я… — і Марко почервонів мов рак. — Але ж, пані, ви помиляєтеся.
Обливаючись циганським потом, Марко стрибнув з рухомого тротуару і прожогом кинувся в першу ж крамницю.
— Добридень, — чемно привітав його робот, вклоняючись, як справжній продавець. — Чим можу служити?
— Правду казати…
Марко озирнувся навколо. Він попав у крамницю капелюхів.
— Я помилився, — промовив він, — я гадав, що тут продають іграшки.
— Мені дуже жаль, пане, — відповів засмучено робот, — але ми продаємо лише капелюхи. Візьміть собі капелюх. Він вам стане в пригоді, коли доведеться вітатися з друзями здаля. Гляньте на цей бриль із дзеркальцем для заднього спостереження і внутрішнім радіоприймачем. Ви собі йдете, слухаєте гарну музику, і вона вас бадьорить. А може, ви волієте іншого капелюха з маленьким роботом-масажистом, який вам чухатиме потилицю, коли вас думки обсядуть?
Крамниця іграшок
Збентежений Марко позадкував до дверей. Та робот виявився заповзятливим продавцем і не хотів його відпускати.
— Пожалійте мене, — умовляв він. — Візьміть хоч цього циліндра. Ходитимете в ньому до театру.
— Мені треба іграшки, — вперто повторив Марко. Робот глянув на нього докірливо.
— Другий магазин праворуч, — мовив він тремтячим голосом і зник у глибині крамниці. Коли Марко виходив, йому здалося, що хтось схлипує.
У крамниці іграшок було принаймні з десяток вітрин, звісно без шибок. Марко зупинився і з поважним виглядом почав роздивлятися вітрини. Раптом з крамниці вийшов робот, узяв Марка за руку й сказав:
— Будьте ласкаві, заходьте всередину. Побачите, який у нас великий вибір. На вітринах майже нічого немає.
Робот запрошував так наполегливо, що Маркові несила було опиратися.
— Я б хотів що-небудь дешевеньке, — мовив він.
— Це неможливо, — засміявся робот. — У нас усі речі найвищого гатунку. Бачите, крамниця вся вщерть заповнена. А скільки ще у підвалах!
— Але я… — промимрив Марко, — я не маю грошей.