— А чим вона фарширована? — запитав Марко свого усміхненого супутника. — Я не хотів би, щоб вона була начинена каштановою шкаралупою чи радіолампами. Особливо мені не смакують радіолампи.
Маркуса це не збентежило.
— Фарширована цеглина дуже смачна, — сказав він. — Та я добре розумію, що наше меню тобі не по душі. А от ми призвичаїлися їсти все: залізо, вугілля, цемент, скло, дерево; перетравлюємо цвяхи, молотки, обценьки, навіть телефонний кабель. На нашій планеті все їстівне.
— Дивно, чому ж стоїть ваше місто. Як же ви не поїли будинків разом з дверима й вікнами?
— А де б нам довелося спати? На тарілках або в банках? А гостей приймати у полумисках? — засміявся Маркус і додав. — Ну як, не перехотілося їсти від такого читання?
— Навпаки, ще дужче схотілося. На тому тижні мати водила мене до лікаря, а він сказав, що в мене буцімто недокрів'я, і приписав мені пити залізо. І я мусив ковтати мікстуру, від якої вивернуло б кишки миші під час облоги Єрусалима, де, як сам добре знаєш, був страшний голод. А що тут залізо їстівне, то покуштуємо залізного біфштекса.
Підійшов офіціант. Це був робот з шістьма парами рук, убраний у білий піджак з шістьма парами рукавів.
Уважно вислухавши замовлення, він побіг і невдовзі вернувся, несучи силу-силенну тарілок. Залізний біфштекс був ніжний і запашний, мов пудинг. Марко ум'яв його за кілька секунд.
— Треба було замовити квадроштекс, — зауважив Маркус, сьорбаючи звичайнісіньку каву з персиковим варенням (варення те варили з консервних бляшанок, у яких колись були персики). Маркові забажалося ще скуштувати цегляного супу, і він переконався, що цеглини були начинені стрижнями від кулькової авторучки й тютюновим попелом.
Випивши по келишку лікеру, що запропонував їм робот (пахнув той лікер апельсинами, однак Маркус пояснив, що це суміш дощової води і старого машинного мастила, яке зберігалося в бочці, збитій із залізничних шпал), обидва хлопці вийшли з ресторану.
— А хто ж заплатить? — спитав на порозі Марко.
— Заплатить? — перепитав Маркус. — І знову це слово. Його в нас не вживають. Розумієш?
— О, я це вже помітив, коли ти брав сигари для дідуся, — лукаво всміхнувся наш серенієць. — Ти собі йдеш до ресторану, наїдаєшся, витираєш рот серветкою, а робот…
— Заходьте до нас іще, — мовив цієї миті робот, аж до землі вклонившись.
— Неодмінно завітаємо, коли будемо в цих краях, — ввічливо відповів Маркус, потискуючи по черзі всі дванадцять роботових рук.
— Не забувайте нас, — попросив робот. — Нудьгуємо без клієнтів. Хіба не бачите? Адже ресторан майже порожній.
— Завітаємо сьогодні ж увечері,— пообіцяв Маркус, щоб заспокоїти робота.
М'ятна гроза
Цього разу Марко й Маркус не стали на рухомий тротуар. Вони захотіли погуляти пішки й подалися бічними провулками, — хоч безлюдними, але святково вбраними. Ялинок була сила-силенна, вони росли навіть на дахах. Маркові здавалося, що він увесь час іде попід однією велетенською ялинкою: він раз по раз зачіпав головою то сріблястий дзвіночок, то якусь іншу цяцьку, що висіла на новорічній ялинці задля прикраси.
— Недешево, мабуть, обійшлися муніципалітетові ці оздоби, — зауважив Марко.
— Муніципалітет не витратив ані шага. У нас нема грошей взагалі. Ці ялинки ростуть самі. Ось поглянь.
Марко придивився й помітив, що лампочки, дзвіночки, м'ячики та інші цяцьки самі ростуть на деревах, немов плоди.
— Вони цвітуть на різдво? — запитав Марко.
— Завжди цвітуть. Я ж тобі казав, що тут кожний день різдво.
— Отже, планета ваша — Планета Новорічних Ялинок, — зробив висновок Марко і позаздрив тутешнім мешканцям: адже на Землі такі-от ялинки не цвіли, відколи люди живуть, цегла там не їстівна, а закортить посидіти в кав'ярні суботнього вечора, то навіть коли свої харчі принесеш, все одно треба платити за місце.
"З якого боку Земля? Внизу чи вгорі?"
Духмяне повітря ставало дедалі ніжніше й тепліше.
— Ви щасливі,— сказав Марко. — У вас не тільки щодня різдво, здається, тут завжди панує весна.
Маркус нахилився, взяв щіпку пилу і дав Маркові понюхати. Пилюка пахла конвалією.
Раптом край неба заступила червоняста хмара.
— Отже, навіть у цій благословенній країні бувають бурі,— зловтішно мовив Марко.
Але коли почалася гроза, то з хмар посипалася злива барвистого конфетті. Воно линуло за вітром, напоюючи повітря духом анісу та мандаринів.
— А тепер запахло цукерками, — зауважив Марко.
— Еге ж, — підтвердив Маркус. — Машини, що утворюють вітер і породжують хмари, їх також напахчують. Якщо матимеш охоту, я поведу тебе на станцію погоди.
Конфетті падало їм на голову, на вбрання. Маркус узяв кілька штук і поклав у рот, Марко зробив те саме, згадавши, що тут усе їстівне. Виявилося, що це конфетті солодке й м'ятне. Роззяв тільки рота, воно падає на язик і тане, залишаючи приємний смак. Хмари швидко пройшли: на землі лежав тоненький шар конфетті, а повітря було на диво духмяне. Ялинки стояли посилані барвистими кружечками, і пташки їх дзьобали, весело щебечучи.
Як на Марка, то це видовище було занадто солодке, і, зрештою, він почав дратуватися.
— Та це якась лялькова країна, — вихопилось у нього. — Незабаром мені здаватиметься, що я ходжу по склу і воно от-от поб'ється.
І Марко надумав при першій же нагоді заскочити в палац "Бий, ламай" і розтрощити одну-дві шафи, щоб відвести душу.
"Заборонено мотати на вус"
Марко з Маркусом вийшли на майданчик, оточений білесеньким, чистесеньким муром. Проте мур той був не зовсім чистесеньким: тут і там на білому тлі виднілися чудернацькі закарлючки і довжелезні написи кольоровою крейдою. В одному кутку площі якийсь дідусь писав на стіні зеленою крейдою. Його оточував гурт цікавих, що раз по раз давали йому поради. За кілька метрів писала щось дівчина, — очевидно, листа, бо перше слово у неї було "Любий". Маркус і Марко також підступили до дідуся й прочитали:
"Суворо заборонено мотати на вус. Прохання до тих, у кого солом'яні хвости: одріжте їх. Хай щастить тому, хто це прочитає".
— Він пише оголошення, — пояснив Маркус. — Це дозволено всім. Колись у місті було багато зовсім інших оголошень: і це заборонено, і те заборонено… А зараз нема чого забороняти, бо люди не роблять нічого поганого, і ми обходимося без заборони. Якщо комусь кортить зробити оголошення, то він сам його пише і пише все, що йому заманеться. Коли стіни зовсім посписують, їх наново білять.