Але ось сержант підвівся і дивиться нам просто в очі.
— Уже пора?
Отут і розкривається людина. Тут вона й спростовує всі передбачення здорового глузду: сержант усміхався! Яку радість він відчував? Пам'ятаю, якось у Парижі я, Мермоз і ще кілька товаришів відзначали чийсь день народження і вже далеко за північ вийшли з бару, сердиті на себе за те, що так багато говорили, багато пили і даремно втомилися. Небо вже світліло, і Мермоз раптом стис мені руку так сильно, що я відчув його нігті. "Ти бачиш, це час, коли в Дакарі..." То був час, коли механіки протирають очі і здіймають з пропелерів чохли, коли пілот іде до синоптиків узнати прогноз, коли на землі живуть тільки твої товариші. Небо на сході вже червоніло, вже готувалось до свята, але те свято не для нас; уже розстеляли скатертину, але нас не запрошували на бенкет. Сьогодні ризикуватимуть інші...
"А тут така мерзота..." — докінчив Мермоз.
А ти, сержанте, на який бенкет запрошено тебе, що то за учта, варта смерті?
Я вже вислухав твої звірення. Ти розповів мені свою історію, своє житті: скромний бухгалтер десь у Барселоні, ти колись виводив цифри і тебе мало обходили чвари, які роздирали країну. Але ось один твій товариш пішов добровольцем на фронт, за ним другий, третій, і ти несподівано відчув у собі дивну зміну: все що ти робив, потроху почало здаватися тобі пустопорожнім заняттям. Твої радощі і турботи, твій затишний світ — усе це ніби відійшло в минуле. Все це не мало вже значення. Нарешті прийшла звістка про смерть одного з твоїх товаришів, він загинув під Малагою. Це не був той друг, за якого неодмінно треба відомстити. Що ж до політики, то вона ніколи не хвилювала тебе. А проте ця звістка увірвалась до вас, у ваші тихі будні, наче вітер з моря. Того ранку один з товаришів глянув на тебе:
— Ходімо?
— Ходімо.
І ви пішли.
Переді мною виникають образи, що допомагають збагнути істину, якої ти не зумів передати словами, але яка владно вела тебе.
Коли дикі качки летять у вирій, по всій їхній дорозі землею котиться якась тривожна хвиля. Свійські качки, ніби їх притягує летючий трикутник, незграбно підскакують і махають крилами. Клич диких пробуджує в них щось давнє, первісне. І ось свійські качки на мить стають перелітними птахами. У маленькій дурній голові, що тільки й знала калюжу, черв'яків і пташарню, несподівано розгортаються простори материків, обриси морів, зринає смак вільного вітру. Качка і не підозрювала, що її голова може вмістити стільки див — і ось вона махає крильми, нехтуючи і зерно, і хробаків, — вона хоче стати дикою качкою...
Але особливо чітко я бачу своїх газелей — я завів їх у Джубі. У нас у всіх там були газелі. Ми держали їх у просторій загороді з дротяної сітки, де було досить повітря, бо газелі дуже ніжні і люблять, щоб їх весь час обдувало легеньким вітром. Якщо спіймати їх ще маленькими, вони все-таки живуть у неволі і їдять з рук. Вони дають себе гладити і тицяють вологою мордочкою тобі в долоні. І ти думаєш, що приручив їх. Що вберіг їх від незнаної скорботи, від якої газелі згасають так тихо і покірно... Та одного дня приходиш і бачиш, що у тому кінці загороди вони впираються ріжками в сітку, за якою починається пустеля. Їх тягне туди, ніби магнітом. Вони не розуміють, що тікають від тебе. Вони випили молоко, яке ти приніс. Вони ще дають себе пестити і ще ніжніше сунуться мордочкою тобі в долоні... Але тільки-но їх залишиш, вони біжать, ніби навіть весело, і ось уже знову застаєш їх на тому ж місці в кінці загороди. І, якщо ти не втрутишся, вони так і зостаються там, навіть не намагаючись подолати перешкоду — понуривши голови і впершись ріжками в сітку, просто стоятимуть собі, доки не помруть. Може, у них настає пора любові, чи просто їм неодмінно треба щодуху побігати? Вони не знають. Вони були ще сліпі, коли їх піймали. Вони не знають ні вільного простору пісків, ні духу самця. Але ти розумніший за них. Ти знаєш, чого вони шукають: простору, без якого газель — це не газель. Вони хочуть стати газелями й танцювати свої танці. З швидкістю сто кілометрів на годину вони хочуть мчати по прямій, іноді раптом високо стрибаючи, так, що здається, ніби то просто з піску шугає полум'я. Байдуже, що є шакали, адже у тому й полягає істина газелей, щоб боятися — від страху вони перевершать самі себе у карколомних стрибках. Байдуже, що є лев, адже у тому й полягає істина газелей, щоб упасти під сонцем, розірваною гострими пазурами. Дивишся на них і думаєш — їх мучить туга. Туга — це коли хочеш чогось, сам не знаєш чого... Воно існує, те, жадане, але немає слів, щоб про нього сказати.
Ну, а ми — чого не вистачає нам?
Що ти, сержанте, знайшов тут, на фронті, звідки це почуття, що саме тут твоя доля? Може, його дала тобі братерська рука, що підвела твою сонну голову, а може, ніжна усмішка, у якій — не співчуття, а рівність? "Гей, товаришу!.." Коли співчуваєш комусь, вас іще двоє. Ви ще розділені. Але часом стосунки досягають такої висоти, коли вдячність і жалість втрачають сенс. Тоді дихається, як тому в'язневі, що здобув волю.
Таку єдність пізнали ми, два пілоти, що летіли над нескореним ще тоді районом Ріо-де-Оро. Я ніколи не чув, щоб той, хто зазнав аварії, дякував своєму рятівникові. Частіше, насилу перетягуючи з літака в літак мішки з поштою, ми лаємось: "Нікчема! Це через тебе я попав у цю аварію, чорт тебе поніс на дві тисячі метрів при стрічному вітрі! Летів би нижче — ми б давно вже були в Порт-Етьєні!" І той, хто ризикував життям, рятуючи товариша, з соромом відчуває, що він таки нікчема. А втім, за що ми маємо йому дякувати? Адже він має такі самі права на наше життя. Ми — гілки одного дерева. І я пишався тобою, мій рятівнику!
Чого той, хто готував тебе, сержанте, на смерть, має тебе жаліти? Всі ви готові були вмерти один за одного. У таку хвилину люди становлять собою ту єдність, якій не потрібні слова. І я зрозумів, чого ти пішов воювати. Якщо в Барселоні ти був бідняком і, можливо, лишався після роботи зовсім самотнім, і тобі ніде було приткнутись, то тут ти став людиною, ти приєднався до всього світу, і ось тебе, знедоленого, стрічає любов.