А проте ми любили цю пустелю.
Якщо спочатку вона — тільки порожнеча і мовчання, то це тому, що пустеля не відкривається першому стрічному. Звичайнісіньке наше село приховує своє життя від стороннього ока. І якщо заради нього не зректись усього світу, якщо не зжитися з його традиціями, звичаями, з його буднями, сповненими суперництва, — ніколи не зрозумієш, що означає село для тих, кому воно батьківщина. Або ще: за два кроки від нас людина замкнулася у своїй келії і живе, керуючись порядками, яких ми не знаємо, — вона там все одно що в Тібетських пустелях, у такій далечині, куди не дістанешся ніяким літаком. Навіщо входити в її келію! Вона порожня. Царство людське всередині нас. Отак і пустеля — це не піски, не туареги, навіть не маври з рушницями в руках.
Але сьогодні нас мучить спрага. І тільки сьогодні ми робимо відкриття: криниця, про яку ми знали, ніби осяває все довкола. Так жінка, навіть не показуючись, може надати чарівності всьому дому. Криниця сягає далеко, мов кохання.
Спочатку піски — просто пустеля, потім настає день, коли побоюючись наближення ворога, ми читаємо по складках її великий покрив. Близькість ворожого загону теж змінює вигляд пісків.
Ми прийняли правила гри, і гра змінює нас. Тепер Сахара — це ми самі. Щоб зрозуміти Сахару, не досить побувати в оазі, для цього треба, щоб криниця стала твоїм богом.
2
Уже в першому своєму польоті я пізнав смак пустелі. Ми втрьох — Рігель, Гійоме і я — зазнали аварії недалеко від форту Нуакшот. Цей маленький військовий пост у Маврітанії в той час був одрізаний від життя, як загублений серед океану острівець. Там жив, немов у тюрмі, старий сержант з п'ятнадцятьма сенегальцями[14]. Він зустрів нас як посланців неба.
— О! Це щось та значить — поговорити з вами... О, для мене це багато значить!
І справді, для нього це багато значило: він плакав.
— За шість місяців — ви перші. Раз на півроку мені доставляють провізію. То лейтенант приїде. То капітан. Востаннє приїздив капітан...
Ми ще й не опам'яталися як слід. На сніданок мали бути в Дакарі, лишалося ще дві години, коли у нас полетів підшипник, і це змінило нашу долю. Ми, як привиди з'явились перед старим сержантом, і він не може стримати сліз.
— Пийте, мені приємно почастувати вас вином! Подумайте тільки — минулого разу капітан приїхав, а в мене саме не було жодної краплі!
Я вже розповідав про це в одній своїй книжці[15], але це зовсім не вигадка. Він сказав нам:
— Останнього разу я не зміг і цокнутися.. Було так стидно, що я навіть просив звільнити мене.
Цокнутись! Добряче цокнутись з тим, хто, обливаючись потом, скочить з верблюда! Шість місяців людина жила задля цієї хвилини. Вже за місяць сержант начищав до блиску зброю, чистив і наводив порядок у коморі, на горищах — в усіх закапелках форту. І вже за кілька днів, відчуваючи наближення щасливої години, він підіймався на терасу і невтомно вдивлявся в далечінь — чи не клубочиться там курява, окутуючи загін, що швидко мчить до форту...
Але вина немає, нічим відзначити свята. Вони не можуть цокнутись. На нього падає ганьба...
— Я так хочу, щоб він скоріше приїхав. Жду його...
— А де він, сержанте?
Сержант киває на піски:
— Хто ж його знає, наш капітан — скрізь!
Настала ніч, ми провели її на терасі форту, розмовляючи про зірки. Більше ні на що було дивитись. А зорі видніли всі, як з літака, тільки були нерухомі.
У польоті, коли ніч дуже гарна, буває захопишся, майже не керуєш літаком, і він потроху відхиляється ліворуч. Думаєш, що він летить рівно, і раптом під правим крилом з'являється селище. В пустелі немає селищ. Отже, це рибальські човни в морі. Тільки ж серед просторів Сахари немає й рибальських човнів. Тоді що ж? Тоді усміхнешся своїй помилці. Помалу вирівнюєш літак. І селище повертаєтсья на місце. Знову чіпляєш до неба сузір'я, що було впало. Селище? Так. Селище зірок. Але звідси, з висоти форту, видно тільки пустелю, застиглу, ніби заморожену, нерухомі піщані хвилі. Сузір'я добре прикріплено. І сержант розповідає нам про них:
— Ви не думайте, я добре знаю напрямки... Он по тій зірці попадеш прямо в Туніс.
— Ти з Туніса?
— Ні. Там у мене двоюрідна сестра.
Западає дуже довга мовчанка. Але сержант не наважується щось приховати від нас:
— Коли-небудь я подамся до Туніса.
Звісно, іншою дорогою, не просто йдучи на ту зірку. Якщо колись в поході, коло пересохлої криниці, його не захопить поезія шаленства. Бо тоді все переплутається — зірка, двоюрідна сестра, Туніс. Тоді почнеться та натхненна мандрівка, яку люди необізнані вважають за сущі муки.
— Одного разу я попросив в капітана відпустку, хотів з'їздити до Туніса, провідати сестру. А він мені відповів...
— Що він тобі відповів?
— А він мені відповів: "На світі повно двоюрідних сестер". І послав мене в Дакар — це не так далеко...
— Вона гарна, твоя сестра?
— Та, що з Туніса? Авжеж! Блондинка.
— Ні, та друга, в Дакарі?
Ми мало не розцілували тебе, сержанте, так сумно і трохи невдоволено ти відповів:
— Вона була негритянка...
Що для тебе Сахара, сержанте? Це безперервне чекання божества. І ніжність білявої дівчини, до якої п'ять тисяч кілометрів пісків.
А що таке пустеля для нас? Це те, що народжувалось в нас самих. Те, що ми узнавали про самих себе. Тієї ночі ми теж були закохані в біляву дівчину і в капітана...
3
Розташований на межі нескорених земель, Порт-Етьєн не назвеш містом. Там є невеличкий форт, ангар і дерев'яний барак для наших екіпажів. А навкруги така мертва пустеля, що незважаючи на слабкі військові резерви, Порт-Етьєн — майже непереможний. Щоб напасти на нього, треба подолати таку перепону з піску і спеки, що коли ворог, витративши запаси води, і добереться сюди, він вичерпає всі свої сили. А проте, скільки пам'ятають люди, десь з півночі Порт-Етьєну завжди загрожує напад ворога. Приходячи до нас випити склянку чаю, капітан — комендант форту — щоразу показує на карті, як наближається ворог, і для нас то мов казка про чарівну принцесу. Але ворог ніколи не досягає форту — піски засмоктують його, ніби річку, — і ми називаємо його ворогом-привидом. Гранати і набої, що їх увечері нам роздає уряд, сплять собі в ящиках біля наших ліжок. Нас передусім захищає убогість нашого становища, і єдиний ворог, з яким ми маємо воювати, — це тиша пустелі. Люка, начальник аеропорту, день і ніч крутить грамофон, і тут, так далеко від життя, музика промовляє до нас напівзабутою мовою, збуджуючи невиразний сум, так схожий на спрагу.