Тітка Лепестина саме пекла пиріжки з пряженою капустою на салі. На припічку їх уже стояла повна миска. Вони ще були немазані.
— Доброго ранку, Лепестино Хведоровно! — привітався він. А вона злігши на рогач, яким ворушила в печі пиріжки і, не обертаючись до хлопця, одповіла:
"Дай, Боже, здоров’я! А тут, оце недавно, Микола Реп’ях, наш городник приходив гонити мене на город. А я пообіцяла дати йому пиріжків, якщо він мене не зачіпатиме. А він засміявшись відповів: "Якби моя жінка гірші пекла від тебе, то я б уже поквапився, а через те, що і це важна справа, то їж уже сьогодні пиріжки, а робота підожде. Тай пішов. Бачите, я в них тепер ударниця. Кажуть, що я найкраще дбаю поклажони. І це вже другий рік вони зі мною панькаються... Сідайте лишень, чого стоїте, будем снідати".
— Сяду,— зітхнувши відповів Нерадько і, трохи помовчавши, закінчив:
"Пора мені вже вас, тітко, кидати, та дати вам спокій від страху".
— Якого страху? — аж обернулася хазяйка від печі:
— Бог з вами! Добре діло і страх переробляє на добро. Та й куди ви підете і чого? А я вже думала, що ви привикнете до мене, а я до вас, та й поберемося, тай будемо хазяйнувати, а ви — он що... Я вже привикла до вашого лиха і думала, що і ви привикли, якщо не до мене, то до моєї господи. А ви он що!..
— Лепестино Федоровно, ви щодня ходите на роботу, на той свій город. А я ж як буду у цім дворі? Мене ж міліція шукає. І я ще не можу працювати обома руками... А їсти ваш ласкавий хліб мені важко. І через те попрощаємося та я піду собі туди, куди мені Бог стежку простелить.
— Отого наказали повну макітру слів, а ні одно не мащене,— заперечила хазяйка, уже стоячи перед піччю і тримаючи у правій руці рогач, який залізним кінцем лежав на припічку:
— Ну, коли ви в мене не можете роботи робити обома руками, то у кого ж буде вам спромога інача? Скрізь болітиме плече і рука. І вам знов доведеться десь проситися у господу, або просто просити хліба. А тепер хіба можна словами дошукуватися у незнайомої людини живого місця в печінці? А я вже вас знаю і вже додержу до тієї міри, коли ви цілком видужаєте.
— Ні, тіточко, як уже не є в вас добре і скільки не є у ваших словах правди, та я мушу йти. Я трохи вмію малювати і аж там, у селі, за моїм рідним Матусовим, думаю якось із цього мого малярства напочатку жити...
Тітка Лепестина так і вхопилася:
— То ви вмієте малювати?.. Боже мій, намалюйте мене. Вийду схожою, то маєте право ще жити в мене два тижні. І я вам дам з мого покійного чоловіка шапку смушеву, кухвайку ватяну і черевики ще нові. А якщо ви боїтеся, що може захопити вас міліція, то цього не бійтеся. Я ударниця, ніхто з начальства не додумається, що ви якраз у мене. Лишайтеся і починайте малювати мене, хоч і зараз!...
І хто б міг подумати, що за жах охопив хлопця від такої чудової згоди тітки Лепестини? Ніхто. Бо ніхто ж і не міг догадуватися, що Нерадько просто не вмів малювати. Він і в школі, хоч і був пильний учень і пильно малював на відповідних лекціях, але ніколи навіть стола не вмів вималювати добре! Одно тільки в його щось було від малярського мистецтва, то це те, що він малим збирав на базарі всякі блискучі покидьки малюнків, і, десь притаїтись у затишному закутку, довго придивлявся до якоїсь намальованої хмари або коня.., або просто до якихось чудернацьких ліній. Але самому намалювати бачене,— у його ніколи не було спокуси, бо вважав, що ніколи не намалює. І дорослим він любив книжки з ілюстраціями і довго теж просиджував над гарними малюнками, але щоб самому намалювати щось, то в нього й думки ніколи не було. Бо було почуття, що краще не намалює, як у книжці, а гірше хіба цікаво малювати? А те, що він казав, що вміє тепер малювати, то він би з таким самим успіхом міг би сказати, що уміє і дзвони виливати. Але ця думка не прийшла першою в голову, та й годі.
Йому хотілося хоч на годину, хоч на кілька хвилин стати абсолютно незалежним від чиєїсь опіки. Йому хотілося показати, що він і сам щось може з собою зробити без сторонньої допомоги, пам’ятаючи дуже добре й те, що якби тітка згодилася його відпустити, то він, вийшовши від неї, не знав би просто куди йти. І щоб придумати, як собі раду дати, мусів би посидіти якийсь день під скиртою в полі. А в його ж рука тільки тоді не. боліла, коли він нею не ворушив. Страшна правда тітчиної аргументації зробила своє в душі Нерадьковій. І в нього вже почала повільно працювати думка в той бік, що може таки якось намалює. І не буде сорому, який для нього був страшніший і від голоду, і від гепеви. А тут ще тітка Лепестина на нього просто напосідалася:
— Добре, що оце ви мені сказали. Уже не відкрутитеся! Поснідаємо і малюйте... І коли б, Господи, добре вийшло, то тоді найдеться молодиць охочих змалюватися ще; і все такі, що вас не видадуть, а сховають так, що ніяке начальство не знайде... Оце так знахідка. Зараз жемалюйте!
— Добре, я можу. Тільки буду малювати одним чорним олівцем, бо і в вас, і в мене фарб немає.
І ця згода викликала в хазяйки тріумф, а в нього ганебне, нервове тремтіння. І далі він вже майже промимрив, паленіючи і вухами, і обличчям:
— Чи можна у вас найти невеличку дошку з дикту і папір такий завбільшки, як половина вашого вікна, не вподовж, в впоперек?
— Як на щастя все це в мене єсть. Коли Троцького Сталін нагнав, то я зняла його портрет, скрутила і викинула на горище, під лежак.. Туди, де лежить і портрет Петлюри. Я думала, що Троцький ще Сталіна подужа і портрет знадобиться. А тепер уже видно, куди воно пішло, то нехай він хоч на це придасться... Папір дуже міцний. Ось я піду та внесу і дикту, і його".
І вийшла. Відступати вже було неможливо. І через те в Нерадька запрацювала думка: з чого ж її починати малювати? Ясно, що з голови. Але чи в профіль, чи в торець. Здається, легше буде в бік голови. І він став оглядати кімнату, шукаючи місця, на якому б її посадити. Він не знав ні законів світлотіні при малюнках з натури, і не знав, як мусить сидіти натура при відповідному освітленні. І все це враз йому прийшло в голову: де посадити, як малювати. На його щастя кухонька цієї хатини мала тільки одно вікно. Коли увійти із сіней і стати лицем до печі, була лежанка з великим вмурованим казаном. А проз лежанку йшов прохід до дверей другої хатини.