— Не тільки для себе,— перебив його Бостон.— Такі умови потрібні всім, тоді в нас і робота ладитися буде.
— Маю сумнів! І взагалі, що це за манера така — ставити свої умови? Зробіть те, зробіть це. Вистачить уже того, що ви, товаришу Уркунчиєв, у погоні за персональним випасом для своєї отари занапастили людину на перевалі Ала-Монгю. Чи цього вам мало?
— Продовжуй, продовжуй! — відмахнувся спересердя Бостон. Невимовно прикро стало і боляче, що про загибель Ерназара говорили отак, мимохідь і між іншим.
— Що — продовжуй, продовжуй? Хіба я неправду кажу? — шпигонув його Кочкорбаєв.
— Так, неправду.
— Як же неправду, коли труп Ерназара до цього часу лежить у льодах на перевалі. І, можливо, ще тисячу років там пролежить.
Бостон промовчав, дуже вже неприемно йому було, що на зборах завели про це розмову. Але Кочкорбаєв усе не вгамовувався.
— Чого мовчите, товаришу Уркунчиєв? — підлив він масла у вогонь.— Хіба не ви пішли відкривати для себе новий, персональний джайляу?
— Так, ішов для себе,— різко відповів Бостон.— Але не тільки для себе, а й для всіх, у тому числі і для тебе, Кочкорбаєв. Тому що я даю тобі їсти й пити, а не ти мені. І зараз ти плюєш у криницю, з якої п'єш!
— Що це означає? — обурився Кочкорбаєв, обличчя його налилося кров'ю.— Я всім зобов'язаний тільки партії!
— А партія, думаєш, звідки бере те, чим тебе годувати? — огризнувся Бостон.— 3 неба, чи що?
— Що це означає, що це за безвідповідальні слова! — підскочив Кочкорбаєв, гарячково поправляючи краватку.
Назрівав скандал. І Кочкорбаєв, і Бостон стояли — один біля столу, другий біля стіни — як засуджені до страти, здавалося, ще трохи — і хтось із них упаде на підлогу. Становище трохи виправив молодий інструктор райкому.
— Заспокойтеся, товариші,— несподівано подав він свій голос з кутка, де сидів, записуючи в блокноті.— Мені здається, що чабан Уркунчиєв у принципі має рацію. Трудівник, як ми любимо говорити, творець матеріальних благ має право сказати своє слово. А чи треба було заходити так далеко?
— Та ви його не знаєте, товаришу Мамбетов,— квапливо підхопив Кочкорбаєв.— Претензії Уркунчиєва взагалі не мають меж. Ось, скажімо, нещодавно один з чабанів, Ной-гутов, так, саме Нойгутов Базарбай, виявив у горах вовче лігвище. Ну й забрав виводок, так би мовити, експропріював, тобто забрав дочиста чотирьох вовченят, щоб ліквідувати зграю на пні. Вчинив, як і належало вчинити. І що ж ви думаєте? Цей Уркунчиєв став буквально переслідувати Ной-гутова. Спочатку хотів підкупити, а коли цей номер у нього не пройшов, бо Нойгутов людина принципова, Уркунчиєв почав йому загрожувати, вимагати, щоб Нойгутов повернув вовченят на місце, не інакше як для того, щоб оці хижаки і далі розплоджувалися. Та що це таке? Як це зрозуміти? Можливо, товаришу Уркунчиєв, до всього іншого хочете ви завести ще й своїх особистих вовків? Власних, персональних, так би мовити. Може, радгосп зобов'язаний забезпечити вас ще й вовками? Спочатку своя земля, свої вівці, а потім і свої вовки! Так, чи що? Чи як вас треба розуміти — нехай вовки розплоджуються, ріжуть наші стада, живуть за рахунок загальнонародної власності?
Бостон на той час зумів уже взяти себе в руки і сказав досить спокійно:
— Усе правильно щодо вовків, тільки одна біда — адже вовки не розуміють, що зазіхають на загальнонародну власність.
Присутні мимоволі засміялися, а Бостон, скориставшись паузою, продовжував:
— Не про вовків треба було б тут говорити. Та коли вже зайшла про них мова, скажу і я своє слово. В кожному ділі розуміння має бути, тому ми розумними й народилися. А в декого з нас розуму бракує, а похвальби й на воза не забереш. От, приміром, той випадок з вовченятами. Як уже було сказано, Базарбай вилучив, а просто кажучи, потяг, поцупив із нори вовченят, а галасу скільки навколо — мало не в герої його записали. А цей герой не подумав, що перше треба було вистежити самих вовків-батьків і пристрелити їх, старих, а вже потім думати, що робити з їхніми щенятами. А він поспішив вовченят продати, а гроші пропити. Чого я просив Базарбая віддати вовченят мені або продати, щоб на дитинчат підманити в засаду вовка та вовчицю, а не залишати на волі розлютованих після розорення кубла вовків. Треба ж розуміти, що розгніваний вовк вартий десяти вовків, разом узятих. Він не заспокоїться, поки не помститься. Всі чабани знають, як лютує зараз в окрузі пара, в якої забрали дитинчат, Акбара і Ташчайнар — клички в них такі. І ніяк тепер не приборкаєш їх, вони можуть і на людину напасти — їм байдуже. Деяких дурних людей називають — я про це і в газетах читав, і в книжках — провокаторами. От Базарбай — він і є вовчий провокатор, він вовків підбив лютувати. Я йому вже казав і знову скажу просто в обличчя: він вчинив, як легкодухий провокатор. І тобі, парторг, скажу просто в обличчя: не розумію я, що ти за людина. Стільки років уже ти в нашому радгоспі, а досі тільки й знаєш, що газети прочитувати та лякати таких, як я, пастухів, мовляв, ми і проти революції, і проти Радянської влади, а сам у господарстві нічого не тямиш, інакше не став би звинувачувати людину в тому, що* вона хоче розводити вовків. Бог з ними, з вовками, це твоє звинувачення просто курям на сміх. Але інше твоє звинувачення, товаришу Кочкорбаєв, я без відповіді залишити не можу. Так, Ерназар загинув на перевалі. Але чому ми з ним пішли на перевал? Не від гарного життя! Що ми там шукали? А ти подумав, парторг, щб нас понесло туди, подумав, що, коли б не було у нас великої потреби у випасах, ми не стали б ризикувати так? І потреба ця з кожним днем все зростає. Ось і директор тут сидить, нехай він скаже, коли він починав директорувати, які трави, які пасовища, які землі були! А що тепер? Пил та суш навкруги, кожна травинка на обліку, а все тому, що запускають у десять разів більше овець, ніж на такі площі можна, і овечі ратиці стають згубою для них. От чому ми з Ерназаром і вирушили на Кічибель. Ми хотіли якнайкраще, але нас підстерігало нещастя. Наш похід погано закінчився. І тому я відступив від цієї мети й замовк, біда примусила мене замовкнути, не до того було. А склалося б усе інакше, поїхав би в тому році до Москви на виставку, пішов би до найголовніших керівників наших і розказав би про тебе, Кочкорбаєв. Ти хизуєшся тим, що тільки й думаєш про партію, а от чи потрібні партії такі люди, як ти, які самі нічого не роблять і тільки зв'язують руки іншим.