— Усьому свій час,— вперто ворушила блідими губами хвора.— Я тут усе думала — а що ще робити в лікарні, якщо не думати? Думала про те, що прожила з тобою хороше життя, і долею своєю я задоволена. Навіщо бога гнівити — дітей виростили, на ноги поставили, тепер вони можуть жити самостійно. Про дітей у мене з тобою окрема розмова буде. Але тебе, Бостоне, мені шкода. Найбільше за всіх мені шкода тебе. Неловкий ти, до людей підходу в тебе нема, ні перед ким не кланяєшся. Та й немолодий ти вже. Після мене не цурайся людей. Я до того, що після мене не бурлакуй, Бостоне. Справиш поминки, подумай, що тобі робити далі, я не хочу, щоб ти жив сам. Адже у дітей своє життя.
— Навіщо ти все це,— глухо мовив Бостон.— Чи про це нам говорити?
— Про це, Бостоне, про це! Про що ж іще! Про це й говорять наостанку. Адже після смерті не скажеш. Так-от, думала я і про тебе, і про себе. Часто приходить до мене Гулюмкан. Сам знаєш, не стороння вона для нас людина. Так уже склалося життя, що залишилась вона вдовою з малими дітьми. Достойна жінка. Моя тобі порада — одружися з нею. А там уже сам вирішуй, як тобі вчинити. Кожен вільний сам за себе вирішувати. Коли мене не стане, скажи їй про цю нашу розмову... А раптом і вийде так, як мені хотілося, І в Ерназарових дітей буде батько...
Приїжджі на Іссик-Куль часто підсміюються над іссик-кульцями: живуть біля озера, а озера не бачать — усе ніколи їм. От і Бостон вряди-годи виривається до берега, а то все здалеку та мимохіть милувався іссик-кульською синизною.
А цього разу, вийшовши під вечір з лікарні, пішов одразу на берег — закортіло побути на самоті біля синього дива серед гір. Бостон дивився, як вітер жене~по озеру білі буруни, що здіймалися рівними, мовби борозни за невидимим плугом, рядами. Йому хотілося плакати, хотілося щезнути в Іссик-Кулі — хотілося і не хотілося жити... Отак, як ці буруни,— хвиля здіймається, щезає і знову відроджується сама із себе...
* * *
І все-таки вовки допекли Бостонові — вони так довго, так нестерпно вили навколо зимовища, що примусили його встати з постелі. Та спочатку вони розбудили Кенджеша. Малюк прокинувся, плачучи, Бостон присунув синочка ближче, почав заспокоювати його, обнімаючи і пригортаючи до себе:
— Кенджеше, га, Кенджеше! Я ж тут. Ну, чого ти, дурненький? І мама тут — ось вона, бачиш? Хочеш киць-киць? Хочеш, щоб світло засвітив? Та ти не бійся. Це коти кричать. Це вони так виють.
Гулюмкан прокинулася і теж заходилася заспокоювати малого, але той не вгамовувався. Довелося запалити світло.
— Гулюм,— сказав дружині Бостон уже від дверей: він пішов увімкнути світло.— Піду все-таки пострахаю звірів. Так далі неможливо.
— Котра година зараз? Бостон глянув на годинник.
— Третя без двадцяти.
— От бачиш,— засмутилася Гулюмкан.— А о шостій тобі вставати. Куди це годиться? Ця проклята Акбара зведе нас з розуму. Що це за кара така?!
— Ну заспокойся. Що ж тепер робити? Я вмить повернуся. Та не бійся хоч ти. От клопіт, їй-богу. Я знадвору замкну двері на замок. Не хвилюйся. Лягай спати.
І він пройшов під вікнами, голосно тупаючи кирзачами, взутими наспіх на босу ногу. Бостонові хотілося нарешті зустрітися з вовками, і тому він навмисне голосно скликав собак, лаяв їх останніми словами. Він був готовий до всього — так остогидли йому ці вовки, що знавісніли від горя.
Допомогти їм він нічим не міг. Залишалося тільки сподіватися, що йому вдасться пристрелити вовків, коли він їх побачить, добре, що в нього була напівавтоматична рушниця.
Однак вовків він не зустрів. І тоді, проклинаючи цілий світ, повернувся додому. Але й заснути він теж не зміг. Довго лежав у темряві, в голові невідступно крутилися тривожні наболілі думки.
А думав він про різне. І найбільше про те, що з року в рік добросовісно працювати все важче і що в сучасного люду, особливо в молоді, зовсім сорому не стало. Слову тепер ніхто не вірить. І кожний передусім свою вигоду шукає. Адже до війни, коли будували знаменитий Чуйський канал, люди з'їхалися з усіх кінців країни, працювали безплатно й добровільно. А тепер ніхто не вірить, казки, мовляв, розповідаєте, чи ж можливо це. В чабани тепер нікого на аркані не затягнеш. І всі про це знають, але вдають, начебто це тимчасові труднощі. А скажеш про це, звинуватять у наклепі. Співаєш, мовляв, з чужого голосуі І ніхто не хоче подумати серйозно, що ж далі буде. Єдине, що заспокоювало, радувало його,— Гулюмкан не сварила його, не ремствувала, що йому доводиться цілий рік чабанувати без вихідних і відпусток. Отару залишити неможливо було, стадо не відключиш, не вирубаєш рубильник, не зупиниш, за стадом потрібен нагляд протягом цілої доби. От і виходить: хоч куди повернись, всюди не вистачає рук. І не тому, що немає людей, а тому, що люди не хочуть працювати. Але чому? Адже без праці не можна жити. Це ж загибель. Можливо, річ у тім, що треба жити й трудитися інакше? Найболючіше питання було, де брати для роботи в розплідних пунктах сакманників, щоб доглядали народжених ягнят. І знову ж, молодь туди не йшла. Там треба було цілу добу чергувати. Не за страх, а за совість стежити за приплодом, і тому молодих хлопців туди силою не заженеш. Сучасній молоді не хочеться товктися в багні й жити на відшибі. Та й платили там мало, у місті за восьмигодинний робочий день на фабриці чи на будові юнак або дівчина могли заробити куди більше. "А як же ми ціле життя ішачили там, де були потрібні робочі руки, а не там, де вигідно? А тепер, коли настав час молодим братися за діло, від них користі мало — ні сорому в них, ні совісті",— скаржилися старі люди. Цей конфлікт, що поступово привів до нерозуміння і відчуження поколінь, давно вже ятриз душі людей. І знову в пам'яті Бостона постала все та ж розмова. Не стримався він тоді. ї даремно. Знову весь виступ він присвятив тому, що людина повинна працювати як на себе. Іншого шляху він не бачить, а для цього необхідно, щоб працівник був особисто зацікавлений у тому, що робить. Бостон уже не раз говорив, що оплата повинна залежати від результатів праці, а головне — щоб для чабана земля була своя, щоб чабан за неї переживав, щоб помічники та їхні сім'ї переживали за цю землю, інакше нічого не вийде...