— Ату його! Взяти! Та це не вовкодави, а гі... нодави! — нацьковував хтось псів хрипким голосом.— Ану, вперед! Акташ, Жолбарс, Жайсан, Барпалан! Уперед! Ату, ату його! Ех ви, хвости підібгали, боїтеся зчепитися з вовками.
— Собака є собака,— заперечив інший голос.— Чого розкричався? Вершника вони можуть стягти з сідла за чобіт, а з вовком їм не впоратись! Що ти хочеш! Проти вовка жоден собака не піде. Облиш їх, нехай собі гавкають!
Але не відразу, зовсім не відразу згадав Базарбай, чому за ним женуться вовки. Тільки коли хлопець, якому було велено водити коня Базарбая, запитав раптом: "Базарбай-байке, а що це у вас в курджуні? Неначе ворушиться щось",— отоді він і спохопився.
— У курджуні? Та це ж вовченята! Біс би їх забрав, четверо щенят-болтюруків *. Узяв їх просто із лігвища в Башаті. Тому вовки і гналися за мною.
— Он воно що! Оце здорово. Ото загріб так загріб! Просто із лігвища? Добре, що ноги виніс...
— А не подохли вони в курджуні? Не задихнулися, не подавилися вони там під час скачки?
— Скажеш таке! Що це, урюк, чи що? Вони, брат, живучі, як собаки.
— Давай глянемо! Які вони з себе?
Торбини з вовченятами зняли нарешті з сідла і понесли в дім Бостона. Таке важливе діло мало статися в домі Бостона, головної тут людини, господаря кошари, хоча самого Бостона в той вечір не було вдома: відбувалися чергові збори в районі, і в черговий раз передовик Бостон Уркунчиєв мав сидіти в президії.
Базарбая повели в Бостонів дім мало не як героя, і йому нічого не залишалося, як підкоритися. Врешті-решт, отак він опинився тут нехай і ненароком, але гостем.
Не можна сказати, що раніше Базарбай не переступав порога цього дому. За багато років, впродовж яких він чабанував по сусідству з Бостоном, кілометрів за сім звідси, Базарбай побував тут разів зо три: вперше, коли були поминки пастуха Ерназара, який провалився в льодову тріщину на перевалі Ала-Монгю, вдруге знову ж приїздив на похорон — через півроку після загибелі Ерназара померла попередня дружина Бостона (доброю, розказували, дружиною була покійна Арзигуль), так ось, тоді приїхав Базарбай на похорон, як і всі довколишні чабани і жителі, народу було тьма, а вже скільки коней, тракторів, грузовиків — і не злічити.
Болтюрук — вовченя-.сисунець.
А втретє він побував тут, щоправда, не з власної волі, коли обласне начальство вирішило влаштувати виробничий семінар, щоб Бостон Уркунчиєв передав пастухам свій досвід; не хотілося йому їхати, але куди подінешся, примусили, ось і довелося мало не півдня слухати лекцію, ік та що робити, аби ягнята не дохли, а вовни і м'яса давали більше. Одне слово, як виконувати план. Подумаєш, мудрість яка,— він і без них усе знає: взимку корми подавай вчасно, влітку у горах раніше вставай і пізніше лягай, загалом, добре працюй, не спускай з худоби очей. Дбайливцем будь. Як Бостон, та й не він один. Однак в одних краще, в інших гірше виходить. Але ж одним щастить, а іншим не щастить. От, скажімо, працює у Бостона на базі движок — цілу ніч світло, електрика і в будинках, і в сараях, і навколо двору. А чому? Зумів він вибити собі два агрегати — один виходить з ладу або стає на профілактичний ремонт, другий підключається. А в усіх інших чабанів — і в Базарбая в тому числі — по одному движку цілий рік. А з одним движком морока: то він працює, то ні, то привезли пальне, то не привезли, то щось зламалося, то парубійко, що кумекає в цьому ділі, плюне на все та подасться в місто — там молоді в сто разів краще жити й працювати. Отак і виходить — за звітами в усіх чабанських бригадах електрика, а насправді нічого цього немає...
І, звичайно ж, хто хороший? Бостон хороший, ще й непитущий. А хто поганий? Базарбай і йому подібні, вони до того ж і випиваки. А коли ти поганий, то нехай би тебе гнали в три шиї, так ні, спробуй заяви про те, що йдіеш, мало не міліцію на тебе напустять, паспорт відберуть, ніяких документів не дадуть, іди працюй, дорогий, нікуди не рипайся, нині ніхто не хоче чабанувати, таких дурнів мало, всі хочуть жити в містах: там відпрацював свої години — і гуляй собі культурно, а ні, на квартирі в себе відпочивай на всьому готовому, топити піч не треба, світло цілодобово, хоч вдень, хоч вночі, водопровід під носом, нужник і той рукою подати, в коридорчику... А біля отари яке вже там життя? В роз-плідну пору мало не з півтора тисячами голів худоби справляйся, ні хвилини спокою ні вдень ні вночі, всі півтори тисячі над душею стогнуть, спробуй не полазити по гною, не озвірій, не побий жінку, не побий помічників, не напийся... А потім: хто поганий? Базарбай і йому подібні...
А тільки що, в очі тикають — подивись на Бостона Уркунчиєва, ось передовик, ось взірець... Так би і дав у морду цьому передовику-куркулю! А Бостону щастить, до нього й люди йдуть кращі, і не йдуть від нього, працюють як одна сім'я. Базарбай та й багато інших чабанів давно вже плюнули на свої заглухлі движки, живуть за давнім звичаєм, з гасовими лампами та ручними ліхтарями, а в Бостона електро-генераторний агрегат МІ-1157 просто, як годинник, за кошарою цокає, так що чути далеко довкола і світло від нього далеко видно. Тим і вовків віджахнули — недавно як гнались, ось-ось наздоженуть, а як побачили світло та почули стукіт движка, відразу зупинилися.
Собаки все гавкають. Десь блукають ще, мабуть, вовки, але підійти ближче бояться...
Так, щастить, безперечно щастить Бостону — он як у нього в дворі все ладно, і в будинку яскраве світло, чистота, хоч і в овечому становищі живуть. Довелося роззутися, скинути кирзачі та онучі в передпокої і в самих шкарпетках плетених пройти по повстяних доріжках у кімнату.
Вже коли людині щастить, то щастить у всьому. Адже раніше не помічав Базарбай, що вдова Ерназара, який загинув на перевалі, така показна баба і нестара. А тепер вона, Гулюмкан, жінка Бостона і хоч і пережила горе, а, судячи з вигляду, щаслива. Років їй під сорок, а може, й менше, дві дочки від Ерназара в інтернаті вчаться, а вона візьми й народи ще недавно Бостону, і знову пощастило людині — сина йому народила, а дві дочки Бостона від попередньої дружини — ті начебто заміж уже повискакували. І привітна яка Гулюмкан, і не дурна, ні, зовсім не дурна, знає, що вони з Бостоном не терплять одне одного, а виду не подала, прийняла гостинно, переживала, співчувала. Проходь, мовляв, сусіде наших сусідів, проходь, сідай на килим, ой, та що за напасть така, де це чувано, щоб вовки гналися по п'ятах, слава богу і духам предків — арбакам, що врятували тебе від лиха, а самого немає вдома: знову якісь збори в районі, мабуть, незабаром повернеться, обіцяли підкинути на директорському "газику", сідай, сідай, треба ж чаю випити після такої халепи, а почекаєш трохи, то й гарячим невдовзі нагодую.