— Та ні, що ви.
Мотоциклістка знову наділа шолом з ремінцем, що теліпався, завела двигун, від'їжджаючи, глянула на Авдія крізь скельця окулярів і мигцем кивнула. Авдій у відповідь, сам того не помічаючи, помахав їй рукою. І довго потім його думки були зайняті цим, здавалося б, незначним, випадковим епізодом. І зовсім не тому, що в його душу закралась підозра: чи такий безневинний її несподіваний візит напередодні їхнього виходу за здобиччю і чи не винюхує вона чого,— ні, зовсім про інше думав він. Вже після того, як вона поїхала, залишаючи позаду клуби пилюки, він уявив її собі знову, немовби поставив собі за мету на все життя запам'ятати її. І тепер відзначав, з подивом і задоволенням, що вона була гарна станом, невелика зростом, трохи вище середнього, але все в ній було жіночне й пропорційне, як і хотілося йому. "Ні, поза жартами,— говорив він так, ніби сперечався з кимось.— Жінка такою і має бути! Ось саме такою і має бути жінка". Авдієві запам'яталися незвичайно тонкі риси її натхненного обличчя, карі, аж чорні очі, що сяяли живим блиском, при тому, що волосся її, яке вільно спадало на плечі, обрамляючи обличчя, було зовсім світлим, і це поєднання темних очей і світлого волосся надавало їй особливих принад. І все в ній йому подобалося: і невеликий, ледь помітний шрам на лівій щоці (можливо, в дитинстві впала?), і те, як ладно вона одягнена — джинси, куртка, поношені чоботи із відкоченими халявками,— і те, як впевнено вона вела мотоцикл: адже сам Авдій умів їздити хіба що на велосипеді... І ще як він оконфузився, коли вона запитала про господаря, а він — на тобі: бачив, ні, не бачив, ні, бачив... просто як хлоп'я, і чого це він так розгубився?
Цікаво, дуже цікаво було Авдієві Калістратову думати про неї, хоча, здавалося б, і згадувати ні про що — приїхала, одразу ж поїхала, і тільки. І все ж хто вона, звідки вона з'явилася, судячи з усього, вона звідкілясь же приїхала, але чого і що робити такій жінці в цих пустельних місцях?..
Петруха, довідавшись, що до них заїжджала якась дивна жінка на мотоциклі, не на жарт сполошився і довго й занудно випитував, що вона говорила та чим цікавилась і що Авдій ій відповідав. Довелося переказувати розмову кілька разів слово в слово.
— Тут щось не те, тут щось не те,— з сумнівом похитував головою Петруха.— Шкода, що мене не було, я б з ходу розкусив, що за птаха така. Бачиш, Авдяю, ти хоч і розумний і грамотний, а я краще за тебе тут упорався б, розпитав би її, коли таке діло. З'ясував, хто така та що їй потрібно, а ти, друже, розгубився, бачу, що розгубився, хоч я тебе й попереджав на такий випадок.
— Чого ти переживаєш? — пробував заспокоїти його Авдій.— Ну що тут такого, аби так боятись?
— А те, що на наш слід можуть вийти лягаві. Що, коли її підіслали видивитись та вивідати?
— Та кинь ти нісенітниці верзти!
— Цікаво, що ти потім скажеш, коли за ґратами опинишся або коли Сам з тебе спитає, а він таки спитає суворіше, ніж лягаві: шкуру здере, а то й ножем шгщрне. Ти хоч розумієш, що таке — шпирнути?
— Заспокойся, Петре, що має бути, того не минути. Про це треба було раніше думати. Ось Льонька, ще хлоп'я, а хто його затягнув у таке діло? Або хоч би ти, скільки тобі років — двадцять буде чи ні? А ти як бовдур, кроку ступити не смієш, слова зайвого не скажеш — щоб не прогнівити Самого. Подумав би краще над тим, як воно далі буде, тут є над чим поміркувати.
Але спроба Авдія не мала успіху — Петруха відразу розлютився:
— Ти це кинь, Авдяю, і Льоньку не чіпай. Якщо ти на попа вчився, забудь про це. Від твоїх чудових слів користі гріш, а при ньому, при Самому, ми гроші загрібаємо. Ясно? Льонька сирота — кому він потрібний, а з грішми він теж не в тім'я битий. Хочу — п'ю, хочу — їм. А твоїми байками ситий не будеш, а вже щодо того, щоб погуляти з дружками на славу, щоб столи вгинались і щоб дівки на естраді так співали, щоб до печіночок проймало,— і не мрій. Ось у мене брати-братики, трудяги-роботяги, а глянув би, як їм дається цей карбованець! Працюють не розгинаючись. А мені нічого не варто карбованцем підтертись! Гроші не любить тільки дурень, правда, Льонько?
— Правда,— блаженно усміхаючись, той згідливо кивав головою, не засумнівавшись ні в чому.
Але це був лише початок серйознішої розмови, коли випаде нагода. Авдій розумів, що не варто надто далеко заходити — інакше хто повірить, що він гінець-анашист, який прагне передусім добути гроші.
Наступного дня встали вдосвіта. На краю землі ледь зайнялася зоря, двори в селищі, що розкинулись віддалік, ще спали, і навіть собаки не гавкали, коли троє гінців тихцем пробиралися городами у відкритий степ. За словами Петру-хи, іти було не так уже й далеко. Він знав, куди прямувати, і обіцяв, як тільки побачить де коноплі — анашу, відразу покаже Авдієві.
Незабаром трапилася така нагода. Досить міцна, стеблиста, рівна рослина із щільною бахромою суцвіть навколо стебла виявилась тією самісінькою анашею, заради якої вони їхали із Європи в Азію. "Боже мій,— думав Авдій, дивлячись на анашу,— на вигляд така звичайна, майже як бур'ян, рослина, а стільки дурманних солодощів в ній для деяких, що життя кладуть за це зілля! А тут воно під ногами!" Так, то була анаша, сонце вже піднялося і почало припікати, а вони стояли серед безлюдного степового простору, де немає жодного деревця, і вдихали, розминаючи пальцями пелюстки, причепливий запах терпких диких конопель. А яких тільки химерних видінь не породжувала анаша у курців протягом багатьох віків! Авдій намагався уявити собі колишні східні базари (він читав про них у книжках) в Індії, Афганістані або Туреччині, десь у Стамбулі чи в Джайпурі біля древніх кріпосних стін, біля воріт колись знаменитих палаців, де анашу не криючись продавали, купували і там же курили і де кожний на свій лад, у міру своєї фантазії поринав у галюцинації — кому привиджувалися втіхи в гаремах, кому виїзди на золочених шахських слонах під розкішними балдахінами при напливі всілякого люду і трубному ревищі на святкових вулицях, кому безпросвітна темрява самотності, породжувана в надрах омертвілої свідомості, темрява, яка викликає вируючу лють, бажання скрутити і спопелити весь світ. Негайно, зараз, один на один!.. Чи не в цьому приховувалась одна із фатальних згуб колись квітучого Сходу? І невже те солодке помутніння розуму таїлося в диких коноплях, які просто і звичайнісінько росли в цих сухих степах?..