Місіонер та Нарау заглибилися в гори, а Ерірола пішов навперейми мало кому відомою стежкою, випередив їх і перший прибув до володінь Булі з селища Гатоки. Булі, звісно, не знав про те, що невдовзі має прийти й Джон Старгерст. А китів зуб був напрочуд гарний — рідко такі трапляються, незвичайного забарвлення. Запропонував його Ерірола прилюдно. Булі з Гатоки сидів на найкращій із своїх мат, оточений старшими радниками. Троє служок віялами відганяли від нього мух. І він ласкаво погодився прийняти з рук свого вістуна китів зуб, дарунок Ра-Вату, що його приніс у гори Ерірола, брат у перших Ра-Вату.
Розляглися гучні оплески. Радники, вістуни, служки з віялами, всі в захваті вигукували гуртом:
— А! Вої, вої! А! Вої, вої! А табуа леву! Вої! Вої! А мудуа, мудуа, мудуа!
— Незабаром прибуде сюди біла людина, — почав Ерірола, перемовчавши належну хвилю. — Це місіонер, і він прибуде ще сьогодні. Ра-Вату бажає мати його чоботи. Він хотів би подарувати їх своєму доброму приятелеві Монгондро. З чобітьми разом пошле він йому й ноги білої людини, бо Монгондро старий, і зуби в нього кепські. Подбай же, о Булі, щоб разом з чобітьми надіслано й ноги. А тулуб може залишитися й тут.
Булі вже каявся, що прийняв китового зуба. Радість в очах його враз погасла, і він нерішуче оглянувся. Та що ж, подарунка взяв, то нічого не вдієш.
— Що може важити така дрібниця, як місіонер! — підохочував його Ерірола.
— Атож, така абищиця, як місіонер, не варт доброго слова, — відказав Булі, опанувавши себе. — Монгондро матиме чоботи. Рушайте, хлопці, втрьох або вчотирьох, перестріньте місіонера на стежці. Та подбайте, щоб вернулися сюди з чобітьми.
— Запізно вже, — мовив Ерірола. — Чуєш? Він іде сюди.
З густих кущів саме вигулькнув Джон Старгерст, а за ним слідком Нарау.
Переходячи потік, набрав він у свої славетні чоботи з довгими халявами повно води, і тепер за кожним кроком вона дзюркала з них тонкими струмочками. Старгерст поглянув на присутніх променистими очима. Непохитний у своїй вірі, не відчуваючи в завзятті ні страху, ні сумніву, оглядав він селище, і безмежна радість сповнювала його серце. Він знав, що відколи світ настав, нога білої людини не ступала ще сюди, в гірську твердиню Гатоку.
Очеретяні хатини тулилися до прикрих гірських схилів, зазираючи в бурхливу Реву. Обабіч здіймалися до неба стрімкі скелі. У вузьку ущелину сонце заглядало хіба яких три години на добу. Не було тут ані кокосових пальм, ані бананів, хоча буйна тропічна рослинність вкривала гори, залазила в кожну шпарку, чіплялася корінням за найменші розколини. Легкі зелені гірлянди звисали з гострих прискалків. А в далекому кінці ущелини, зриваючися з височини восьмисот футів, ринула могутнім потоком Рева, і повітря в цій скелястій фортеці дрижало та гуло, одзиваючись на ритмічний гуркіт водоспаду.
Джон Старгерст побачив, як із ватажкової хатини вийшов Булі зі своїм почтом.
— Я приніс вам гарну звістку, — привітав їх місіонер.
— А хто тебе послав? — спокійно запитав Булі.
— Бог.
— Такого ймення не знають у Віті-Леву, — осміхнувся Булі.— Над якими островами, селищами, міжгір'ями він панує?
— Він панує над усіма островами, всіма селищами, всіма міжгір'ями, — врочисто відповів Джон Старгерст, — Він володар землі й неба, і я приніс вам його слово.
— А чи прислав він китового зуба? — нахабно запитав Булі.
— Ні, але коштовніше за всякого китового зуба…
— У нас такий звичай, що владарі вимінюються подарунками, посилають китового зуба, — не дав Джонові доказати Булі.— Твій пан скнара і сам ти дурень, коли прийшов у горн без нічого. Ось глянь, щедріший, ніж ти, чоловік випередив тебе.
Сказавши так, він показав китового зуба, що дав йому Ерірола.
Наруа застогнав.
— Це китів зуб Ра-Вату, — прошепотів він до Старгерста. — Я його добре знаю. Тепер ми пропали.
— Гарна річ, — мовив місіонер, гладячи свою довгу бороду та поправляючи окуляри. — Ра-Вату подбав про те, щоб нас тут прийняли як слід.
Але Нарау знову застогнав і відійшов від того, кому так вірно товаришив.
— Ра-Вату скоро прийме Лоту, — сповістив Старгерст. — І вам теж я приніс Лоту.
— Нащо мені твоє Лоту! — згорда відказав Булі.— Я вирішив, щоб тебе ще сьогодні було забито.
Він кивнув до рослявого горянина, і той, поступивши наперед, замірився палицею. Нарау чимдуж метнувся до найближчої хатини, шукаючи захисту серед жіноцтва, і затулився матами, а Джон Старгерст жваво скочив до свого ката і обняв його за шию.
Тепер, урятувавшись на часину від неминучої смерті, він став переконувати дикунів так гаряче, як тільки міг. Добре розуміючи, що захищає своє життя, він, одначе, ані хвилювався, ані боявся.
— Ти погано вчиниш, забивши мене, — казав він катові.— Я нічого лихого не заподіяв ні тобі, ні Булі.
Він так тісно притулився до горянина, що ніхто не зважувався вдарити його палицею, щоб не влучити земляка. Джон Старгерст не розводив рук і, рятуючи своє життя, переконував тих, що голосно вимагали його смерті.
— Я звуся Старгерст, — казав він спокійно. — Я працював на Фіджі три роки і не просив ніякої віддяки. До вас я прийшов, аби вчинити вам добро. Нащо мене вбивати? Що вам від цього прибуде?
Булі крадькома поглянув на китів зуб: йому ж бо вже гойно віддячено!
Натовп голих дикунів оточив місіонера. Вони завели пісню смерті, пісню про гарячу, аж червону, піч — і заглушили Джонів докірливий голос. Але Старгерст так спритно викручувався, припадаючи всім тілом до ката, що тому ніяк було вжити своєї страшної палиці.
Ерірола посміхнувся, і Булі посіла лють.
— Оступіться, дурні! — крикнув він. — Оце то добра слава піде про вас по всьому узбережжі! Десяток вас на одного беззбройного, кволого, як жінка, місіонера — і не впораєтеся з ним!
— Стривай, о Булі! — намагаючись перекричати гамір та метушню, гукав місіонер. — Я й тебе подужаю! Моя зброя — істина й справедливість, і жодна людина не може її подолати!
— Ну, то підійди до мене, — озвався Булі.— Моя зброя — нікчемна, мізерна палиця, і, як ти кажеш, тебе вона не подолає.
Юрба розступилася, і Джон Старгерст став лице в лице перед Булі, що спирався на величезну сучкувату палицю.