Його відпустили і вже не чіпали.
Зате зачепили дочку Марію. В тому ж таки двадцятому році вона жила й працювала в Києві, влаштував-шись на залізниці. Залицявся до неї молодий комендант вокзалу, красень з кавалерійськими вусами, з шаблю-кою при боці. Інколи приїжджала Марія до Кілова, синьоока краля в модерному убранні, з довгою русою косою. Чи хтось позаздрив, чи мала вона таємного ворога, проте до Київського ЧК надійшла заява, де писалося, що така-то є не хто інший, як знаменита "Маруся", отаман банди, ватаг невловимого контрреволюційного з’єднання. Вдень вона, мовляв, працює на залізниці, а вночі зі своїми хлопцями гасає по селах та повітах, віша-ючи комуністів та активістів.
Ясна річ, Марію заарештували. Вів її справу якийсь Орлов. Вимога була одна: признайся, нам все відомо. Оскільки їй ні в чому було признаватися і все життя її було як на долоні — батьківська хата, гімназія, півроку праці на залізниці, — то вона щиро відповідала тільки одне слово: ні!
Орлов бісився, загрожував. Потім водив її до підвалу. Стіни були забризкані кров’ю, подзьобані кулями. Слідчий зловісно попередив дівчину, котра вже не сподівалася побачити білий світ:
— Або признаєшся і ми для тебе обмежимося тюрмою, оскільки ти ще молода… а може, й найдемо для тебе відповідну працю в чека… або тут тобі й амба!
— У чому мені признаватися? — шепотіла помертвілим голосом Марія. — Я не винна!
— Признавайся, суко! Невже не жаль тобі своєї юності?
Марія мовчала, відчуваючи, як тінь смерті насувається на неї невблаганно, неухильно. Пролунали пост-ріли, кулі цвьохали поряд з вухом, вибиваючи шматочки цегли. Дівчина знепритомніла і впала на закривавле-ний цемент.
Отямилася від холодної води. Орлов стояв над нею з порожнім відром, похмуро говорив:
— Або ти небачена авантюристка… або невинне ягня…
Її відправили до камери. Ще з місяць вона чекала. Потім її випустили, вручивши цидулу на жовтому па-пері. Я її читав ще в п’ятдесятих роках. Там розгонистим почерком було написано:
"Громадянка (ім’ярек) була обвинувачена в бандитській діяльності невідомим дописувачем. Органи ЧК провели уважне слідство, яке виявило повну безпідставність наклепу. Звинувачення з неї знято з повною реабі-літацією.
Підпис: Фелікс Дзержинський".
Все завершилося чудово. Крім одного: в русявій косі вісімнадцятилітньої дівчини на все життя залиши-лася біла смуга сивини, та ще інколи їй снився підвал, забризканий кров’ю…
Кілька батькових спогадів, що дають уявлення про ті грозові часи…
Він іде з Воронькова до Кілова, побувавши на базарі, де купував коси чи ще якісь інструменти. Вже не-далеко від рідного села, поміж піщаними горбами, порослими дозами та соснами, почув крики, прокляття й по-стріли. Причаївшись за деревами, Павло узрів страшну картину. Петлюрівці оточили групу беззбройних геть-манців і змушували їх роздягатися. Ті падали на коліна, жалібно благали:
— Хлопці, ми ж і ви — за Україну. Ми ж рідна кров! Хлопці, що ж ви робите?
"Хлопці" били гетьманців прикладами, матюкалися:
— Чорти в болоті вам родичі, а не ми, таку вашу розтаку! — І вогняні нитки пришивали приречених до землі…
Пізніше батько з односельчанами захоронив постріляних. На тому місці виріс буйний кущ лози. Батько в п’ятдесятих роках показував горб, де це сталося, оповідь його була стисла, скупа, проте я чітко побачив той кривавий день, ту абсурдну братовбивчу акцію, яка пояснила так багато подій в подальшому історичному пли-ні.
У вісімнадцятому році Павла мобілізували в якийсь червоний загін, він мотався разом з вершниками від села до села, підковував коней, шаблі в руки не брав. Захворівши на тиф, валявся в шпиталі десь під Березанню. Потім його демобілізували. Вже неподалік від рідного села, в лісовому урочищі, що звалося Вересухою, його перестрів невеликий загін білогвардійців: офіцер у бричці та кілька вершників. Унтер-офіцер, побачивши хлоп-ця в довгій шинелі з будьонівкою на голові, скочив з коня, витягнув з кобури наган.
— Руки вгору, комунівська шкура!
Павло слухняно виконав наказ. Унтер обшукав його, знайшов у кишенях шинелі чистий зошит, кілька олівців (все це хлопець купив у селі Старе, минаючи його). Більше нічого при ньому не було. Зошит і олівці чомусь дуже розлютили унтера, його жовті очі метали іскри:
— Большевицький шпійон, не інакше! Признавайся, гад, тут тобі й амба!
Хлопець від страху не міг вимовити й слова, а унтер потягнув його до сосни, готуючись розстріляти. І тут втрутився офіцер, котрий весь час мовчав, слухаючи багатоповерхові матюки свого підлеглого. Почувся владний наказ:
— Зачекай!
Офіцер важко зійшов з брички на піщану дорогу, підступив до Павла. Довго й уважно дивився в очі хло-пця. Потім засміявся й промовив:
— Цей юнак навіть курки не зможе вбити! Облиш його, дурню, в спокої! Чи не досить нам крові? Іди, хлопче, іди та не попадайся нікому на дорозі! Та скинь ось цю шкуру, не дражни бродячих собак…
Унтер, скрегочучи зубами, одступився, заховав нагана до кобури. Павло, не чекаючи повторного наказу, чимдуж чкурнув додому.
Оповідаючи цю історію, він все не міг збагнути, чому унтер офіцер, нібито простий чоловік, по всьому видно, селянин, так спрагло жадав його вбити, а "біла шкура", золотопогонник одразу заглянув у його потаємну глибину, розгадавши навіть характер хлопця (батько, справді, навіть курки не міг зарізати, мати завжди ходила для цієї справи до сусідів)?!
Так завершилася для Павла громадянська війна. Далі — праця з батьком у кузні, оволодіння ремеслом та майстерністю. Замовлень була гора: селяни отримали землю, почався неп, на широких просторах країни закипі-ла праця, даючи небувалі плоди.
…Тим часом Марія, випущена з буцегарні, залишалася в Києві, влаштувавшись нянькою до якоїсь єврей-ської родини. Закоханий комендант все наполягав на одруженні, здається, справа йшла до завершення, проте трапилася химерна подія, що визначила подальшу долю не лише молодої дівчини, але й зумовила мою появу в світі цьому.
Марії під Новий рік приснився сон. Нібито йде вона по мосту з дитям на руках (немовля буцімто комен-дантове). Коли це їй назустріч батько — Василь Олександрович. І каже: