— Я навчу тебе скакати вітрові на спину, і ми полетимо ген-ген у височінь.
— О-о-о!— в захваті вигукнула Венді.
— Венді, слухай, Венді, замість того, щоб спати в своєму дурному ліжку, ти могла б літати зі мною і жартувати з зірками.
— О-о-о!
— А ще, Венді, там є русалки.
— Русалки! З хвостами?
— З отакими довжелезними хвостами!
— Ой!— вигукнула Венді.— Якби ж то мені побачити живу русалку!..
Пітер пустив у діло всю свою підступність.
— Венді,— сказав він,— а як ми всі тебе шануватимем! Венді аж затрусило з розпачу. Вона насилу стримувала себе, щоб
не гайнути з Пітером геть із дому. Та Пітер не мав до неї жалю.
— Венді,— провадив далі цей хитрюга,— а вечорами ти підтикала б нам ковдри.
— О-о-о!
— Нам ніхто ніколи не підтикав ковдри на ніч.
— О-о-о!— І руки Венді простяглися до нього.
— А ще ти полатала б нам одіж і попришивала кишені. Ми ніколи не мали кишень.
Ну як могла Венді опиратися далі?
— Авжеж, чудово було б!— вигукнула вона.— Пітере, а Джона і Майкла ти теж навчиш літати?
— Коли хочеш, навчу,— байдуже відказав Пітер. Вона побігла до Джона та Майкла й почала торсати їх:
— Прокиньтеся! До нас завітав Пітер Пен, він навчить нас літати!
Джон протер очі.
— Тоді я встану,— озвався він. Але ж, як ми знаємо, він ще перед тим був на підлозі.— Оце маєш!— мовив він.— Та я, виходить, уже встав!
На той час прокинувся і Майкл. Очі його зиркали на всі боки, мов блискучі леза складаного ножика.
Раптом Пітер зробив знак, щоб усі замовкли. Обличчя їхні враз набрали того навдивовижу хитрого виразу, з яким дітвора звичайно дослухається до розмов дорослих. Та довкола панувала незворушна тиша. Отже, все було гаразд. Ой ні! Не все було гаразд. Нена, що весь час перед тим аж заходилася гавкотом, тепер замовкла. Оцю-то мовчанку вони й почули.
— Вимикайте світло! Ховайтеся! Мерщій!— заволав Джон. Оце один-єдиний раз за всю нашу історію йому випало наказувати іншим.
Отож, коли на порозі з'явилася Ліза, тримаючи за нашийник Не-ну, в дитячій кімнаті все було начебто так само, як і раніш. Там стояла темрява, і ви б заприсяглися, що чуєте, як троє малих облудників спокійно дихають уві сні. А насправді вони спритно вдавали сонних, стоячи за віконною завісою.
Ліза була роздратована. Вона саме начиняла в кухні різдвяні пироги, а тут Нена із своїми безглуздими підозрами відірвала її від діла. До щоки малої куховарки прилипла родзинка. Ліза розважила, що найпевніший спосіб угамувати Нену — це на хвильку пустити її до дитячої кімнати, але, звісна річ, під наглядом.
— Ну, ось бачиш, невірна ти тварино,— мовила вона, анітрохи не співчуваючи скривдженій Нені.— Все тихо-мирно, правда ж? Наші янголята солодко сплять собі. Послухай, як рівно дихають.
Майкл, підбадьорений успіхом, так гучно засопів, що їх мало не викрили. Нена добре знала, що це означає, і намагалася випручатись із Лізиних рук. Та Ліза нічого не зрозуміла.
— Ну годі вже, годі, Нено,— суворо звеліла вона й потягла Нену геть з кімнати.— І затям собі: якщо знову гавкатимеш, я піду по хазяїна та хазяйку, приведу їх із гостей додому, і отоді вже хазяїн тобі дасть, ой дасть! Та й по заслузі!
І вона знов прив'язала бідолашну собаку надворі. Та ви гадаєте, що Нена перестала гавкати? Привести додому хазяїна та хазяйку! Адже саме цього вона й хотіла. Ви гадаєте, її страшила кара? Нехай би її навіть і відшмагали — аби тільки нічого не сталося з малими!
Та Ліза, як на те, знов заходилася коло пирогів, і Нена, розуміючи, що допомоги від неї нема чого сподіватись, смикала та смикала ланцюг, аж поки зрештою таки розірвала його. А ще за хвильку прожогом влетіла до вітальні будинку № 27 і закинула догори передні лапи — вона робила так завжди, коли хотіла сповістити про якусь надзвичайну подію.
Містер і місіс Дарлінги враз дотямили, що дітей спіткала якась біда, і, навіть не попрощавшися з господинею, вискочили на вулицю.
Та відтоді, як троє малих поганців сопіли за віконною завісою, минуло аж десять хвилин, а за десять хвилин Пітер Пен може накоїти чимало всякого.
Отож повернімося до дитячої кімнати.
— Усе гаразд!— оголосив Джон, виходячи із схованки.— Слухай, Пітере, а ти справді вмієш літати?
Не завдавши собі клопоту відповісти йому, Пітер скочив на камін і облетів кімнату.
— Оце-то штука!— захоплено вигукнули Джон і Майкл.
— Як прекрасно!— підхопила Венді.
— Атож, я прекрасний! Ого, який я прекрасний!— почав величатися Пітер, знов забувши про гарні манери.
Здавалось, усе так просто, і троє дітлахів спробували й собі полетіти — спершу з підлоги, а тоді з ліжок. Та чомусь летіли щоразу не догори, а вниз.
— Слухай, як ти це робиш?— запитав Джон, потираючи забите коліно. Він був хлопець діловий.
— Просто треба думати про щось гарне й дивовижне,— пояснив Пітер.— І ті приємні думки самі піднімуть тебе в повітря.
І знову показав їм, як він літає.
— Ти в цьому ділі мастак,— сказав Джон.— А покажи-но ще раз, зовсім поволі.
Пітер політав і поволі, і швидко.
— Венді, я все зрозумів!— гукнув Джон.
Та він тут-таки переконався, що нічого не зрозумів. Ніхто з них не міг пролетіти анітрохи, хоч Майкл уже вмів читати двоскладові слова, тимчасом як Пітер не знав жодної літери.
Ви, звісно, розумієте, що Пітер морочив їх,— адже ніхто не може полетіти, якщо не дмухнути на нього чарівним пилком. На щастя, як ми вже казали, одна рука в Пітера була замащена тим пилком, і він дмухнув потроху на кожного з дітлахів. Наслідки цього були разючі.
— А тепер поводіть плечима, отак,— сказав Пітер,— і злітайте. Усі троє вже стояли на своїх ліжках, і хоробрий Майкл зважився
перший. Він, власне, й не— дуже хотів цього, та все-таки ступив уперед, і його враз щось підхопило й понесло.
— Полетів!— на весь голос закричав він, опинившись у повітрі.
Джон і собі подавсь за ним і вже десь коло ванної зустрівся з Венді.
— Ой, як гарно!
— Ой, як чудово!
— Гляньте на мене!
— Ні, на мене!
— Ні, на мене!
Хоч вони літали далеко не так зграбно, як Пітер, і ноги в них мимохіть сіпалися, проте голови їхні раз по раз легенько стукались об стелю, а чи може бути щось приємніше?! Спочатку Пітер подав Венді руку, але Дзінька зчинила такий лемент, що йому довелося відступитись.