У душі він напевне терпів страшні муки, але не давав того взнаки, навіть чуючи, як вуличні хлопчиська голосно глузують з його скромної оселі. А коли до буди заглядала яка-небудь жінка, чемно скидав [перед нею капелюха.
Можливо, що містер Дарлінг справді перебрав міри, зате яке то було видовище! А коли мотиви його вчинку стали відомі в місті, це зворушило всі серця. Юрби людей сунули за екіпажем, вітаючи його захопленими вигуками. Чарівні дівчата зіскакували на приступки, щоб дістати автограф містера Дарлінга. Найповажніші газети друкували його інтерв'ю. Весь цвіт міського товариства засипав його запрошеннями до обіду, щоразу приписуючи в кінці: "Неодмінно приїздіть у своїй буді".
Того знаменного четверга місіс Дарлінг сиділа надвечір у дитячій кімнаті, дожидаючи чоловіка зі служби. В очах її був глибокий смуток. Придивіться до неї ближче і згадайте, яка вона була жвава та весела колись. А тепер нічого того й сліду не лишилося — адже вона втратила своїх укоханих^діточок! Ні, як собі хочете, а я не можу її ганити. Нехай вона й надміру любить своїх невдячних малих, але, зрештою, то не її вина.
Погляньте лишень на неї — онде вона задрімала в кріслі. Бачите отой кутик її уст, що завжди так вабив око? Тепер він геть помарнів. А рука її здригається на грудях, неначе їх ятрить непогамовний біль. Може, комусь до душі Пітер, а комусь — Венді, ну, а мені — то місіс Дарлінг. А що, як ми оце зараз шепнемо їй уві сні, що ті шибеники вже повертаються? Ото, мабуть, зрадіє!
Вони ж бо й справді уже всього за дві милі від дому і летять чимдуж. Але ми тільки натякнем їй, що вони в дорозі. Ану спробуймо!..
Ні, даремно ми це зробили. Ви бачили, як вона схопилась і погукала їх? А в кімнаті ж нікого немає, крім Нени,
— Ой, Нено, мені наснилося, що наші любі малята повернулись додому!
На очі Нені навернулися сльози, та чим вона могла втішити свою господиню? Хіба тільки лагідно покласти лапу їй на коліна. Отак вони й сиділи вдвох, коли до кімнати занесли буду з містером Дар-лінгом. Ось він саме вистромив звідти Голову, щоб поцілувати дружину. Ви помітили, як змарніло його обличчя? Та стало видимо добріше.
Містер Дарлінг віддав Лізі капелюха, і та зневажливо взяла його. Ліза не мала ані крихти уяви, і їй годі було зрозуміти свого господаря. Знадвору ще долинали вигуки юрби, що супроводила екіпаж, і природно, що містер Дарлінг не міг лишитися до цього байдужий.
— Ви чуєте?— мовив він.— Приємно, коли тебе так шанують!
— Збіговисько вуличних хлопчаків!— кинула Ліза.
— Сьогодні було й декілька дорослих,— заперечив містер Дарлінг і ледь помітно почервонів.
Ліза гордовито задерла носа, та він не дорікнув їй за це ані словом. Загальне визнання не зіпсувало його, а навпаки, зробило лагіднішим. Якусь часинку він посидів, наполовину висунувшись із буди, й погомонів з місіс Дарлінг про свій успіх у місті.
— Боюся, щоб він не запаморочив тобі голови, любий,— сказала вона.
Містер Дарлінг заспокійливо стиснув її руку.
— Якби я мав не таку тверду вдачу — тоді інша річ,— сказав він.— Аж подумати страх, що було б, якби я мав не таку тверду вдачу!
— Слухай, Джордже,— боязко запитала місіс Дарлінг,— але тебе й досі гризе сумління, правда ж? ^___
— Ще й як гризе, серденько! Ти ж сама бачиш, як я себе покарав: живу в собачій буді.
— То це справді покара, Джордже? Ти певен?
— Та ти що, люба!
Звісна річ, місіс Дарлінг тут-таки перепросила чоловіка. А його почала брати соннота, отож він заліз у буду й скрутився клубочком.
— Чи не заграла б ти мені на піаніно?— попрохав він.— Музика так добре заколисує.
Місіс Дарлінг рушила до сусідньої кімнати, але містер Дарлінг нерозважно додав:
— І зачини, будь ласка, вікно. З нього тягне.
— О Джордже, ніколи не проси мене про це! Вікно має бути завжди відчинене для них, завжди, завжди...
Настала його черга перепрошувати. Тоді місіс Дарлінг сіла до піаніно й почала грати, і невдовзі він заснув. Отоді й залетіли до кімнати Венді, Джон і Майкл...
А втім, ні. То вони тільки розмірковували так, наперед тішачись цією сценою ще на кораблі,— от я й написав зопалу. А насправді щось обернулося не так, і до кімнати залетіли не вони, а Пітер і Дзінь-Брязь.
Та вже перші Пітерові слова все прояснили.
— Мерщій зачини вікно, Дзінько,— прошепотів він.—І на засувку візьми. Отак... Тепер ми з тобою вийдемо через двері. А коли прилетить Венді, то подумає, що мати не хоче пустити її, і доведеться їй летіти назад зі мною.
Тільки тепер я зрозумів, чому Пітер, перебивши піратів, не повернувся на острів і не послав Дзінь саму проводжати дітлахів через море. Виходить, він ще тоді замислив такий фокус.
Ви, може, гадаєте, що йому було соромно за свій негідний вчинок? Де там! Навпаки, він аж витанцьовував з радості. А тоді зазирнув у сусідню кімнату, щоб побачити, хто там грає.
— Це мама нашої Венді,— прошепотів він до Дзінь.— Гарна тітонька, але моя була краща. Он скільки наперстків у неї на устах. Але в моєї було ще більше.
Насправді він не пам'ятав про свою матір анічогісінько, але часом отак вихвалявся нею.
Пітер не знав мелодії, яку награвала місіс Дарлінг, але здогадався, що вона промовляє: "Де ж ти, Венді? Де ти? Де ти?" Отож і вигукнув зловтішно:
— Не побачите ви своєї Венді, тітонько! Вікно ж бо зачинене! Трохи перегодя він знов зазирнув до тієї кімнати, щоб побачити,
чому замовкла музика. Місіс Дарлінг сиділа біля піаніно, похиливши голову на руки, і на очах у неї бриніли дві великі сльозинки.
"Вона хоче, щоб я відчинив вікно,— подумав Пітер.— Але я не відчиню, нізащо не відчиню".
Потім він зазирнув до кімнати ще раз і побачив на очах у місіс Дарлінг ті самі сльозинки — а може, вже нові.
"Вона страшенно любить Венді",— мовив Пітер сам до себе. І раптом розсердився: ну невже ця тітонька не розуміє, чому Венді не може бути з нею? Адже все так просто — він, Пітер, теж любить Венді, а на двох її ніяк не поділити.
Але тітонька не здавалась на його мовчазне умовляння, і йому стало прикро. Він одвернувся, але вона все не йшла в нього з-перед очей. Тоді він заходився вистрибувати по дитячій кімнаті й гримасувати, та коли спинився, відчув, що вона й досі тут і неначе стукає йому в серце.