— Тр"тіі-зголо€йвея піти. Старкі? Я так^гебе зрозумївТ— запитав Гак, знов підносячи свій пазур.
— Та ні, побий мене грім!— вигукнув Старкі.
— А от мій гачок каже, що так,— мовив капітан, підступаючи до нього.— Чи не здається тобі, Старкі, що йому не варто суперечити?
— Хай мене краще повісять, ніж я піду туди,— затявся Старкі. І знову почув позад себе схвальний гомін команди.
— То ви бунтувати?— лагідно, як ніколи, запитав Гак.— А Старкі у вас за ватажка?
— Згляньтеся, капітане!— заскиглив Старкі, тремтячи всім тілом.
— Твою руку, Старкі!— сказав Гак, простягаючи до нього пазур. Старкі озирнувся навколо, благаючи поглядом допомоги, але всі
одвернулись від нього. Тим часом Гак ступив уперед, і в очах у нього
9*
123
спалахнув лиховісний червоний вогник. З розпачливим криком пірат скочив на Великого Тома й звідти шубовснув у воду.
— Чотири,— мовив Задавака.
— То що, панове,— люб'язно запитав Гак,— є ще охочі бунтувати?— Тоді схопив ліхтар і погрозливо махнув своїм гачком.— Зараз я сам витягну на світ божий того півника.— І рушив до каюти.
Як не терпілося Задаваці швидше вигукнути: "П'ять!" Він навіть і губи вже облизав, та раптом з каюти непевною ходою вийшов Гак. Ліхтаря в його руці не було.
— Щось там загасило мені ліхтар,— мовив він не зовсім твердо.
— Щось там!— проказав за ним Малінз.
— А що з Чекко?— запитав Бовдур.
— Те саме, що й з Джуксом,— коротко відповів Гак.
Він, як видно, не дуже хотів повертатися до каюти, і це прикро вразило його підлеглих. Почувся невдоволений гомін. Усі пірати страшенно забобонні, отож Куксон і сказав:
— Є така прикмета: коли на кораблі з'являється хтось невідомий, то це вже так і знай, що той корабель проклятий.
— Я чув, що на піратських кораблях він завжди рано чи пізно об'являється,— пробурмотів Малінз.— А хвіст у нього є, ви не помітили, капітане?
— Люди кажуть,— докинув ще один, злостиво позирнувши на Гака,— що він завжди прибирає подобу наймерзеннішої людини на борту.
— Чи нема в нього гачка замість руки, капітане?— нахабно запитав Малінз.
І знов усі загомоніли.
— Корабель приречений?,, Приречений!-— чулось .здідусіль. Тоді вже полонені дітлахи не могли стриматись — і собі радісно
загукали. Гак уже майже забув про них, та тепер рвучко обернувся, і обличчя його знов проясніло.
— Хлопці!— гукнув він до команди.— Я щось надумав! Відчиніть двері каюти і заштовхайте цих негідників туди. Нехай позмагаються з отим кукурікалом. Якщо уб'ють його — тим краще для нас. Якщо він їх переб'є — ми теж нічого не втратимо.
То був останній раз, коли пірати відчули захоплення перед своїм капітаном і слухняно виконали його наказ. Хлопчаки вдавано опирались, та зрештою їх усе-таки позаштовхували до каюти й причинили за ними двері.
— А тепер слухайте!— сказав Гак.
Усі нашорошили вуха. Але ніхто не наважувався дивитись на двері каюти. Ніхто, крім Венді, що весь цей час так і стояла, прив'язана до щогли. Та вона чекала не передсмертного крику й не кукурікання. Вона чекала, коли знову з'явиться Пітер.
Чекати їй довелось недовго. Пітер таки знайшов те, задля чого подався до Гакової каюти,— ключа, щоб розімкнути кайдани на руках товаришів. І тепер вони нишком вислизали з каюти, позабиравши з собою всю зброю, яка там була. Пітер зробив їм знак поховатись, а сам підійшов до Венді й перерізав її пута.
Тепер не було нічого легшого, як усім гуртом полетіти геть. Лиш одна річ стояла на заваді — ота Пітерова клятва: "Або Гак, або я!" Тому, визволивши Венді, він пошепки звелів їй сховатись разом з іншими, а сам став замість неї біля щогли й загорнувся в її плащ, щоб пірати думали, ніби то справді вона. Тоді набрав повні груди повітря й голосно кукурікнув.
Для піратів то була звістка, що всіх хлопчаків перебито в каюті, і їх охопив розпач. Даремно Гак намагався підбадьорити їх — він-бо сам зробив з них лютих псів, отож тепер вони й вищиряли ікла, мов справжні пси. І він знав: досить йому хоч на мить спустити їх з ока, як вони кинуться на нього.
— Хлопці,— сказав він, готовий при потребі вдатись і до лестощів, і до сили, але ні на мить не здригнувшись.— Я все розважив. На кораблі є людина, що приносить нещастя.
— Авжеж!— злісно відказали пірати.— Із залізним гачком!
— Ні, хлопці, ні. Оце дівчисько. Там, де на борту жінота, добра не жди! Як тільки позбудемось дівчиська, все знов стане гаразд.
Дехто з піратів пригадав, що те саме не раз казав і Флінт.
— Може, варто спробувати,— з сумнівом сказали вони.
— Кидайте дівчисько за борт!— Звелів Гак.
Пірати підступили до загорнутої в плащ постаті біля щогли.
— Ну, панночко, тепер уже тебе ніхто не врятує,— глумливо просичав Малінз.
— Врятує,— відказала постать.
— Хто б це?
— Месник Пітер Пен!— почулась грізна відповідь, і Пітер скинув з плечей плащ.
Тепер вони всі збагнули, хто був у каюті і сіяв серед них смерть. Двічі Гак намагався щось сказати, і двічі його зраджував голос. Мабуть, саме в ту моторошну хвилину й зломився його могутній дух.
Нарешті він вигукнув:
— Ану випустіть із нього тельбухи!— Та в голосі його не було рішучості.
— Сюди, хлоп'ята! До бою!— пролунав дзвінкий поклик Пітера.
І в ту ж мить по всьому кораблю розітнувся брязкіт зброї.
Якби пірати держалися гурту, вони напевне взяли б гору. Але напад захопив їх зненацька, вони не були готові до бою і заметалися по палубі, безладно відбиваючись. Кожному здавалось, ніби він останній з команди лишився живий. Один проти одного пірати, звісно, були дужчі за хлопчаків, але вони тільки боронилися, і це давало змогу хлоп'ячому воїнству нападати по двоє та ще й вибирати, на кого напасти. Дехто з піратів у розпачі кидався в море, інші позабивалися в темні закапелки, де їх вишукував Задавака. Він сам не бився, а никав по палубі з ліхтарем і світив ним просто в обличчя тим, що поховалися, засліплюючи їх і роблячи легкою здобиччю для метких шпаг інших хлопчаків.
Чути було лише брязкіт зброї, вряди-годи лунав крик чи сплеск та ще монотонний голос Задаваки, що вів свою лічбу:
— П'ять... шість... сім... вісім... дев'ять... десять... одинадцять...
Здається, на кораблі вже не лишилося жодного живого пірата, коли розпашілі хлопчаки всі разом оточили капітана Гака. Але той був наче заворожений і не давав їм зімкнути кільце. Вони легко розправилися з його псами, а от цей чоловік сам один не поступався цілому їхньому гурту. Знов і знов натискали вони на нього, і знов і знов він одбивав їх назад. Навіть підчепив на свій гачок одного з них і спритно орудував ним як щитом.