Справді, вони раз по раз стикалися з чимось. І хоч загалом літали вже цілком пристойно, проте й досі аж надто часто сукали ногами. А коли бачили попереду хмару й силкувались її обминути, то неодмінно гупались об неї лобами. І якби з ними була Нена, їй давно вже довелося б обмотати Майклові лоба бинтом.
На той час Пітера коло них не було, і вони почували себе в повітрі незатишно й самотньо. Він літав настільки швидше за них, що коли раптом подавався вперед, то миттю зникав з очей. Вони навіть не знали, яка нова пригода його звабила. А повернувшись ген із високості, весело сміявся з якоїсь чудасії, що її розповідав там котрійсь із зірок, хоча вже не міг її пригадати.
А то, бувало, прилітав знизу, від моря, обліплений русалячою лускою, але й тоді не міг розказати до ладу, що там з ним було.
Дітлахів, що ніколи в житті не бачили русалки, часом аж досада брала.
— А коли він так скоро забуває про русалок,— уголос міркувала Венді,— то де вже сподіватися, що довго пам'ятитиме нас.
Та й справді: інколи, повертаючись, Пітер уже не пам'ятав їх, а якщо й пам'ятав, то дуже невиразно. Венді була певна цього. Бачила по його очах, що він збирається привітатись до них, як до незнайомих, і летіти собі далі; тільки наблизившись, він зрештою впізнавав їх. А одного разу Венді навіть довелося нагадати йому своє ім'я.
-^Я — Венді,— мовила вона, прикро вражена.
Пітер дуже зніяковів.
— Слухай, Венді,— тихенько сказав він,— щоразу, як побачиш, що я тебе забув, кажи мені: "Я — Венді, я — Венді",— аж. поки я пригадаю.
Зрозуміло, що Венді все те не дуже тішило. Одначе, щоб загладити свою провину, Пітер показав їм, як треба лягати горілиць на спину попутному вітрові, і це було чудово. Трохи повправлявшись, вони переконалися, що можуть любісінько спати в польоті. Коли б їхня воля, вони спали б собі та спали, проте Пітерові дуже скоро ставало нудно, і він владно вигукував:
— Ану злазьте — приїхали!
Отак, час від часу пересварюючись, та здебільшого весело пустуючи, вони мандрували до Небувальщини. І ось нарешті, через багато днів і ночей, прилетіли. Треба сказати, що летіли вони весь час навпростець — і тому, що Пітер із Дзінькою добре знали дорогу, та найголовніше тому, що острів сам плив їм назустріч. А тільки так і можна досягти його чарівних берегів.
— Онде він,— спокійно мовив Пітер.
— Де? Де?
— Там, куди показують усі стрілки.
І справді, міріади золотих стрілок показували дітям, де острів. Ті стрілки посилало приязне до них сонце, щоб вони краще бачили, куди летіти, поки воно не сховалося на ніч.
Венді, Джон і Майкл спиналися навшпиньки в повітрі, намагаючись сягнути поглядом якнайдалі. Може, це й дивно, але всі троє одразу впізнали острів і, перше ніж встигли злякатися, вітали його захопленими вигуками — не як омріяне і врешті побачене місце, а як добре знайому домівку, в яку повертаєшся на канікули.
— Джоне, онде та затока!
— Венді, ти тільки глянь: черепахи закопують яйця в пісок!
— Ти чуєш, Джоне? Я бачу твого фламінго з перебитою ніжкою!
— Диви, Майкле, онде твоя печера!
— Ой Джоне, а що то отам серед кущів?
— Та то ж вовчиця з вовченятами! Венді, а он, здається, і твоє вовченя!
— Джоне, Джоне, а онде мій човен, і борти в нього пробиті!
— Та ні, то не він! Ми ж спалили твій човен.
— І все одно то він!.. Ой, Джоне, я бачу дим над вогнищем у таборі червоношкірих!
— Де, де? Покажи й мені. Я побачу, як він здіймається вгору, і скажу, чи вони на дорозі війни.
— Онде, просто попереду, за річкою Таїною.
— Еге ж, бачу. Авжеж, вони таки напевне на дорозі війни. Пітера трохи дратувало, що вони так багато знають про острів.
Та коли йому й хотілось попишатися перед ними в ролі господаря, така нагода була вже близько. Пригадуєте, я казав вам, що вони дуже скоро злякались?
Це сталося, коли згасли золоті стрілки і острів оповила темрява.
Щоправда, траплялось і вдома, коли наставав час лягати спати, острів Небувальщина теж завжди темнів і здавався трохи моторошним. На ньому з'являлися незнані місця, вони дедалі ширшали, і там сновигали чорні тіні. Рик хижих звірів починав звучати зовсім по-іншому, і, що головне, ти вже не був певен у своїй перемозі. Отож і радів, коли засвічували нічники. І навіть залюбки слухав, як Нена каже, що то всього-на-всього камін і що Небувальщина — чистісінька дитяча вигадка.
Авжеж, у ті дні Небувальщина таки й була вигадкою, а от тепер перед ними лежав справжній острів, де щомить ставало темніше і не було ніяких нічників, та й Нена лишилася далеко-далеко!
Раніше вони летіли порізно, зате вже тепер усі тулилися ближче до Пітера. Аж ось і він облишив, зрештою, свою безтурботність, очі його заяскріли, і щоразу, як хтось із них ненароком доторкався до нього, того неначе вогнем обпікало. Вони летіли вже над тим моторошним островом і спустилися так низько, що часом чіплялися ногами за дерева.
Довкола не видно було ніяких страхіть, одначе летіли вони тепер повільно, на превелику силу, немовби продиралися крізь невидиме вороже військо. А вряди-годи й зовсім спинялися в повітрі, аж поки Пітер пробивав їм дорогу кулаками.
— Не хочуть, щоб ми спустилися,— пояснив він.
— Хто не хоче?— пошепки запитала Венді, тремтячи зі страху. Та Пітер не міг чи не хотів сказати. Дзінь-Брязь заснула в нього на
плечі, але тепер він збудив її і звелів летіти попереду.
Час від часу Пітер непорушно зависав у повітрі, приставляв долоню до вуха й пильно дослухався, і очі його в ці хвилини так горіли, що, здавалося, наскрізь пропалювали землю. А потім він летів далі.
Його хоробрість аж лякала Венді.
— Хочеш пригоди зараз же?— недбало запитав він Джона.— Чи спершу поп'ємо чаю?
— Спершу чаю,— квапливо мовила Венді.
Майкл вдячно стиснув її руку. Сміливіший Джон вагався.
— А що за пригода?— обачливо поцікавився він.
— У пампасах просто під нами спить пірат,— пояснив Пітер.— Коли хочете, спустимось і вколошкаєм його.
— Я нікого не бачу,— озвався Джон по довгій мовчанці.
— Зате я бачу.
— А що...— сказав Джон трохи захриплим голосом.— А що, як він прокинеться?
— Невже ти гадаєш, що я нападу на нього сонного?— обурено вигукнув Пітер.— Спочатку я його розбуркаю, а тоді вже порішу. Я завжди так роблю.