Переклад В. Митрофанова
Розділ перший
ПІТЕР ПОТРАПЛЯЄ В ДІМ
Усі діти на світі, окрім одного хлопчика, зрештою виростають. Вони досить скоро дізнаються, що мають вирости. Ось як дізналася про це Венді.
їй було тоді два роки. Одного разу, граючись у садку, вона зірвала квітку й побігла показати її матусі. Гадаю, вона була дуже гарненька в ту мить, бо місіс Дарлінг притисла руку до серця й вигукнула:
— О, якби ж то ти лишилася така назавжди!
Ото й тільки. Та й цього було досить, щоб Венді збагнула, що і вона колись виросте. Коли тобі сповнюється два роки, такі речі вже розумієш. З цього віку й починається дорога до старості.
Отже, мешкали вони в будинку № 14, і, поки не народилася Венді, там панувала її мати. То була напрочуд мила жінка, мрійливої вдачі, з гарними, трохи насмішкуватими устами. Мрії виникали в неї повсякчас, без кінця-краю,— як ото вкладені одна в одну скринечки з далекого загадкового Сходу: хоч скільки ти їх видобувай, а там усередині завжди є ще одна. А на її гарних, трохи насмішкуватих устах блукав один такий поцілунок, якого Венді ніколи не могла зловити, хоча й добре бачила його отам, у правому кутику рота.
Містер Дарлінг завоював її ось як. Багато чоловіків, що були хлопчаками тоді, коли вона була дівчинкою, раптом усі враз збагнули, що закохалися в неї, і тут-таки наввипередки побігли до неї свататись. Побігли всі, крім містера Дарлінга. А він найняв візника й примчав туди перший. Отак вона й дісталась йому — з усім, що мала, окрім лиш отієї найостаннішої скринечки та отого невловимого поцілунку. Про скринечку він і гадки не мав, а здобути отой поцілунок не зумів, та зрештою облишив і сподіватися на це. Венді вважала, що здобути той поцілунок міг би хіба Наполеон, та я уявляю собі, як би він марно пробував, а тоді ні з чим подався б геть, спересердя грюкнувши дверима.
Містер Дарлінг завжди похвалявся перед Венді, що її матуся не просто любить його, але й шанує. Він був із тих великомудрих чоловіків, що знають геть усе про всякі там акції та облігації. Певна річ, ніхто того до пуття не знає, але він нібито й справді знав і часто казав, що от, мовляв, акції пішли вгору, а облігації впали в ціні,— і то з таким виглядом, що будь-яка жінка пройнялася б до нього пошаною.
На весіллі місіс Дарлінг була вбрана в усе біле. Попервах вона дуже ретельно, навіть захоплено, вела облік господарських витрат, неначе то була якась цікава гра. Не проминала найменшого дріб'язку, аж до якоїсь там копійчаної капустинки. Та спливав час, і вона стала забувати навіть і про дорогу цвітну капусту, а в її обліковій книзі замість циферії з'явилися малюночки немовлят. Вона малювала їх щоразу, як сідала підсумовувати витрати. То були її здогади.
Перша з'явилася на світ Венді, за нею Джон, а потім і Майкл.
Тижнів зо два після появи Венді тата й маму обсідали сумніви: а чи зможуть вони залишити її при собі? Адже зайвий рот у сім'ї — це не абищо. Містер Дарлінг страшенно пишався дочкою, але водночас він над усе ставив чесність і, сидячи на краєчку ліжка місіс Дарлінг та тримаючи її за руку, ревно обчислював майбутні видатки, тимчасом як місіс Дарлінг благально дивилася на нього. Вона ладна була піти на ризик — нехай буде, що буде. Та містер Дарлінг стояв на своєму. Його принципи вимагали олівця та аркуша паперу, а що дружина раз у раз збивала його з ліку своїми міркуваннями, то він за кожним разом мусив починати все спочатку.
— Ти тільки не перебивай,— прохав він її.— Так ось, я маю на тиждень один фунт сімнадцять шилінгів тут, плюс два фунти шість шилінгів у конторі. Скажімо, я не питиму кави на службі — це ще десять шилінгів. Отже, виходить два... дев'ять... шість... та ще плюс
твої вісімнадцять і три... виходить три... дев'ять... сім... та ще п'ять з мого поточного рахунку... це вже виходить вісім... дев'ять... сім...— що це там шарудить?..— вісім... дев'ять... сім... так, і сім у думці...— помовч, помовч, люба!— та ще фунт ти позичила отому чоловікові...— цить, серденько, цить!— так... і серденько в думці... Ага, є! Скільки я казав? Дев'ять фунтів дев'ять шилінгів сім пенсів? Авжеж, так я й казав: дев'ять, дев'ять і сім! От тільки чи зможемо ми протягти хоч рік, маючи дев'ять фунтів дев'ять шилінгів сім пенсів на тиждень?
— Зможемо, зможемо, Джордже!— вигукнула місіс Дарлінг. Та вона від самого початку була наче заворожена, а містер Дарлінг мав твердішу вдачу.
— Не забудь про свинку!— застеріг він дружину майже погрозливо і знову пустився в підрахунки:— Отже, записую: свинка — один фунт, хоч боюся, що насправді обернеться нам куди дорожче — не менш як у тридцять шилінгів... Стривай, стривай, не заважай... Далі кір — один фунт п'ять шилінгів... висипка — десять шилінгів... отже, виходить... два... п'ятнадцять... шість...— не махай рукою!— плюс іще коклюш — ну, скажімо, п'ятнадцять шилінгів...—І так тривало без кінця, і щоразу виходили нові й нові суми.
Та зрештою все-таки винесли присуд на користь Венді, урізавши видатки на свинку до дванадцяти з половиною шилінгів, а кір і висипку взявши за одне.
Така сама буча зчинилася згодом і через Джона, а Майклова доля взагалі висіла на волосинці. Одначе й їх обох залишили, і незабаром ви могли побачити всю трійцю, що в супроводі няньки рядочком виступала вулицею до підготовчої школи міс Фулсом.
Місіс Дарлінг любила в усьому лад, та й містер Дарлінг завжди прагнув нічим не поступатися перед сусідами; отож не дивно, що вони завели няньку. А що були вони люди небагаті — скільки ж бо грошей ішло на саме молоко дітям!— то за няньку їм правила поважна собака ньюфаундлендської породи, на ім'я Нена. До того як стала нянькою у Дарлінгів, Нена не мала постійних господарів, але до дітей вона завжди була прихильна. Дарлінги познайомилися з нею в Кенсінгтонському парку, де вона гаяла майже весь свій вільний час, зазираючи в дитячі коляски. Недбайливі няньки дуже не полюбляли Нену, бо вона мала звичай іти за ними назирці аж додому й скаржитися на них хазяйкам.
Зате сама Нена в ролі няньки була справжнє золото. Як старанно вона купала дітей, як схоплювалась серед ночі, тільки-но, бувало, хтось із її вихованців хоч писне! Зрозуміло, що її буда стояла там-таки, в дитячій кімнаті. Нена, як ніхто, вміла розпізнавати, коли кашель не вартий клопоту, а коли треба обмотати дитині горло вовняною панчохою. До свого останнього дня вона вірила у старовинні цілющі засоби, на зразок ревеневого листя, і тільки зневажливо чмихала, коли чула всі оті новомодні балачки про мікроби і всяке таке інше. А як вона вела дітей до школи! Щоразу то був наочний урок гарних манер. Поки малі поводилися сумирно, Нена статечно ішла собі збоку, та тільки-но котресь із них витикалося з ряду, як вона враз підштовхувала його головою на місце. В ті дні, коли Джон мав грати в футбол, Нена ніколи не забувала його светра, а на випадок дощу майже завжди носила в зубах парасольку. На нижньому поверсі школи міс Фулсом була кімната, де няньки дожидали дітей. Няньки сиділи на лавах, а Нена лежала на підлозі — і то була між ними єдина різниця. Няньки вдавали, ніби не помічають Нени, маючи її за особу нижчого стану, а вона зневажала їх за пустопорожню балаканину.