— Хай, батьку!
Юрій підніс келих вина Павлині. Пила вона, не зводячи очей з свого колишнього нареченого. Але не допила. Уронила сльозу в недопитий келих. Юрій взяв його і допив. Тим часом, ледве тримаючись на ногах, підійшов гусарин. Допомогли сісти на бричку поруч Павлини. Поїхали.
— Рушаймо далі, братове! — тихо промовив Юрій, але не сів на коня, а повів його за поводи. Кінь понурив голову, наче відчув настрій свого господаря. Повели за поводи коней і всі інші. Ніхто не подавав голосу — чекали, що скаже Юрій. А він мовчки вів коня, як колись під час жалоби козаки понуро вели коней тихою ходою.
Після весілля пішов-таки в мандри, відшукував давніх друзів, гостив у них, розпитував про життя. Пішла слава, що повернувся знову мандрівний лірник. Зупинився якось у віддаленому селі, де відбувалося храмове свято. Його гра і співи привернули увагу багатьох. Дехто не пішов до церковної служби, заслухавшись дивного лірника. Два молоді гуцули не відходили від нього. Просили кілька разів проспівати невідому їм раніше пісню, та й самі почали вторити за лірником.
Гомоніла Україна,
Довго гомоніла,
Довго, довго кров степами
Текла, червоніла.
З цим співом сягав думками аж до берегів Дніпра та й далі; посилав братам свій голос.
З піднесенням повертався до рідної оселі, приносячи багато вражень від зустрічі з різними людьми.
Ще милішою здавалася тепер вона. Шуміли сосни, наче вітали повернення. А батьківська хата тихим скрипінням дверей нагадувала дитинство.
Якою піснею привітати тебе, рідна оселе? Які барвінкові плетива-слова постелити біля порога батьківської хати?
А згадки про перебування у Львові подавали свій голос. Гнів до єзуїтів, цареславців і любов до народу висловлював у новому вірші:
Тя жог татарин, бісурман,
Пив твої криви ляцкий пан,
Та ще й донині він не сит,
Бо ще й донині рад би пить!..
А білий цар, як змій, стоїть,
Та рад би зжерти цілий світ,
Та рад би разом всіх слов'ян
Закути у оден кайдан...
А єзуїт ввесь світ би рад
Перестроїть на римський лад
Та й ту святую нашу Русь
Заколотити в свою грузь...
Мав надіслати вірш до Драгоманова на Україну. Хай почують щирий голос буковинця наддніпрянські брати. Але довідався, що Михайло Петрович збирається побувати на Буковині. Він надсилає Федьковичу в Сторонець-Путилів цікаві листи й нові книги. А серед них і "Історичні пісні малоруського народу", збірки казок та чумацьких пісень Івана Рудченка, зладнані з допомогою його брата Панаса Мирного, ім'я якого вже стало відоме, завдяки надрукованим у "Правді" творам.
Листування з Драгомановим окрилювало Юрія. Та ось він одержує ще й таку звістку:
"Високоповажний Добродію,
Пишу тепер до Вас коротенько, для того, що надіюсь побачитись з Вами, бо думаю через Кути перебратись в Угорщину, так коло 30 ч. с. м. Напишіть, будьте ласкаві, чи застану Вас дома? Мені б треба було переглядіти вкупі з Вами спис слів, що вибрані з Ваших повістей, котрі тепер печатаються у Києві...
20 серпня 1875 р.
М. Драгаманов"
Федькович негайно дав свою відповідь:
"Вельможний пане!
З несповитою радістю Вас дожидаю! Лиш то одно мені жаль, що у моїй простій гуцульській хаті не матимете тої вигоди, на яку призвичаєні...
25. 8. 1875.
Вірний Ваш слуга Федькович
Ще в одному листі Драгоманов сповістив: "Мене офіціально (міністр через царя) вигнано з університету. Разом заборонено кликати і в Одеський, і Харківський".
Готувався Юрій до зустрічі наддніпрянського гостя.
У кінці серпня 1875 року Драгоманов, емігрувавши за кордон, побував у Станіславі, кілька днів жив у Львові, заприятелювавши з революційними студентами Іваном Франком та Михайлом Павликом, які розпочали свою діяльність у молодіжному журналі "Друг". Подавши лист до надрукування в журналі, Драгоманов поспішив на Буковину до Сторонця-Путилова. Тут привітав його у своїй хаті Федькович. Михайла Петровича вразила й зацікавила проста селянська обстановка в хаті, звичайне гуцульське вмеблювання з лавами під стіною, скринею, довгим столом, що впирався до покутя; вікна, портрети прикрашені вишиваними рушничками. Посуд простий, полив'яний, з візерунками.
За звичаями, Федькович виявив велику гостинність до професора, що швидко розговорився, цікавлячись побутом та уподобанням гуцулів. Характер Федьковича він уже добре вивчив під час львівських зустрічей. Але до кінця не міг збагнути його душевних тривог і виразок. Якісь невидимі ланцюги єднали цих різних по характеру людей. Ерудований професор добре розумів, що натрапив на самобутню, непідвладну чиїйсь волі людину. Це викликало настирливі бажання вченого пізнати таємниці духовного світу поета.
В особі Федьковича пізнавав Драгоманов не тільки поета, а й своєрідного філософа.
Юрій багато почув од Драгоманова. Хвилювала його розповідь про боротьбу, яку витримав професор за дозвіл надрукувати гуцульські повісті.
— Привіз тобі привіт зі Львова од наших юнаків Івана Франка та Михайла Павлика, — говорив Драгоманов, сідаючи до столу. — Вони захоплені повістями та віршами буковинського кобзаря. Так і називають тебе, Юрію!
— Спасибі.
— Але не тільки спасибі. Треба повчитися, як вони беруться за літературну справу. — Драгоманов захопився розповіддю. Очі його світилися відблисками роздумів. — Ті юнаки зрозуміли, що недостатність нашого громадського руху в тому, що він мало спирається на науку. Можу повідомити, що недавно з'явилася, надрукована у Відні, брошура "Парова машина". Автор її — однодумець тих юнаків Сергій Подолинський, разом з Терлецьким, організував у Відні видання громадської літератури.
— Остапа я знаю. То наш юнак.
— Отож у згоді з ним я написав статтю про шкідливість німецького "Drang nach Osten" 60. її надруковано у "Вестнике Европы". Там я розповів про роль австрійських реакціонерів у поширенні цього гасла. Вони всілякими засобами намагаються онімечувати наших людей.
60 Рух на Схід.
— Це я добре знаю. А той "Drang" відчув на власній спині. То ганьба...
— Дозволю собі зачитати, що говорив австрійський міністр з нагоди відкриття університету в Чернівцях, — Драгоманов піднесено говорив, наче виступав на трибуні. Далі розгорнув газету "Киевский телеграф" і зачитав сказане австрійським міністром: — "Буковина в 130 милях от немецко-го университета, а между тем зтот край, который всегда был верен Австрии, который в близком будущем отпразднует столетие своего присоединения к австрийскому государству, край зтот заслуживает в сущности внимания... Национальности, населяющие зтот край, не будучи в состоянии с первого раза подняться на степень высшего образования в исключительно национальном духе, жаждут сближения с такой стихией, которая в целом государстве служит посредницей в достижении высшего образования, со стихией немецкой. Необходимо позтому учредить там университет, чтобм облегчить зто сближение..."