— Щаслива!
— Одружилась з багатим!
— Забирає її до себе в Ясси...
— Мабуть, своїми танцями причарувала.
— Краще б молодшого...
— Був і молодший, та десь у війську.
— Така доля...
Щоб не чути ущипливих розмов, швидко пішов, увесь час тиснучи до грудей збірку поезій. Так блукав навмання вулицями, аж доки не потрапив до готелю. Уже звечоріло. Запалив світло, ліг у ліжко. Але не міг заснути. Мучило безсоння.
Дочекавшись ранку, пішов знову ходити вулицями. Зупинився біля будинку, в якому мешкав батько. Не наважився зайти.
Ось і мешкання Найбавера. Як і колись, видно крізь вікно портрети Гейне, Шекспіра — свідків незабутніх зустрічей. Зупинився. Вийшла служниця, повідомила, що Ернст десь поїхав.
На березі Пруту зупинився, полинувши думкою до рідного Сторонця-Путилова, наче вчував благальний голос матерії Треба поспішати на її клич. Багато літ не бачив страдницю.
Скоріше б зустрітися з нею, принести до рідного порога свої не розгублені по чужинах почуття.
Але треба ще затриматися в Чернівцях, щоб формально зняти з себе католицьке віросповідання та з'ясувати справу з наданням пенсії.
Відміряв останні кроки багатолітніх жовнірських поневірянь. А в голові зринали запитливі роздуми:
Голубко-серце, надіє,
Куди ти знов ся зриваєш?
Куди летіти гадаєш?
Не видиш, буря як виє?
Голубко-серце, надіє...
ГЛАВА П'ЯТА
ГУЦУЛЬСЬКА ПРАВДА
Про що це гуторять краяни, з якими подорожує до Сторонця? Спочатку не вникав у ті розмови, бо увагу полонили весняні краєвиди, торжество перемоги в природі, де все живе буяло і квітло. Скаржились вони на урядовців та поміщиків, які після дарованої цісарем конституції ще більше посилили гноблення трударів.
— Хто стерпить трекляті сервітути 55?
55 Повинності, загарбання чужої власності.
— Та цур їм!
— Купаємо си щоднини нашими плачами.
— Тото є наша гуцульська правда...
— За користування лісом та пасовиськом відбирають чинш вівцями, салом, грошима.
— Терпи, куме, аби живий був.
— То-то вже нажиюся...
— Був колись Лук'ян Кобилиця, кликав до гаразду.
— Замордували, а тепер мордують кожного. На наші цяти 56 не зважають...
56 Сльози.
Розмова краян обволікала туманом радість повернення.
Подорожуючи, він пізнавав давно відомі двори, оселі, спостерігав, як за чотирнадцять літ похилились будівлі та огорожі.
Зупинилися на горі Німчич. Знявши з голови кашкета, Юрій зором вимірював роздолля, де легкокрила блакить залягла серед гір, а низини пишнобарвним вінком перевито. Не одягаючи кашкета, спускався до Черемошу, низько вклонився йому, наче зустрів незрадливого друга, якому можна довірити найсокровенніші таємниці душі. Тепер кожен крок подорожі приносив спогади ранньої юності.
Нарешті заструменіла в підгір'ї течія Путилівки, наче вливала молоду силу в натомлені груди. А ось і рідний Путилів, ніби приліг у затінку обвішаний торбинами стомлений жебрак. Зупинився Юрій біля рідного обійстя, оглянув його і пішов до хати.
Стара згорблена жінка розпростерла руки для обіймів, благальним голосом обізвалась:
— Сину мій... Синочку любий!
— Матінко ріднесенька!
— Осипку мій...
— Нене, не звіть мене Осипком, я тепер Юрій!
— Не знаю, як це? — мати розвела руками. — А Юрій — це ж вигадане?
— Записався на православного Юрія.
— Того правдишнє гуцульське ім'я. Най буде. Оце ж і свято весняне Юрія уже відбуваємо. Відай, зголоднів у дорозі. Сідай поїсти.
Юрій скинув з себе військову одежу, недбало жбурнув її до порога.
— Дістаньте, нене, зі скрині мій давній гуцульський сардак.
— Хотіла б помилуватися тобою в цісарськім кабаті.
— То, нене, моя жовнірська недоля.
Тим часом у хату зайшов чоловік, несучи оберемок дров.
— Це наш наймит Юзько! — пояснювала мати. — Добрий, як рідний. Доглядає все господарство.
— Юзько?! — перепитав Юрій.
— Так, це я! — відповів, випроставшись, чоловік.
— Де ти в бога взявся? Гадав, що десь у мандрах запропастився. А ти живий, нівроку.
— Привела мене доля, друже, до твоєї хати.
— Нене, — звернувся Юрій до матері. — Віднині най Юзько буде не наймитом у цій хаті, а моїм другом, бо доля давно нас поєднала.
Неждане свято завітало в хату Федьковичів. Мати не відступала від сина, голубкою вуркотіла біля нього.
— Прошу тебе, Юзьку, цими ж днями заклич гуцулів, що були зі мною в поході. Коли живий Михайло Дучак, то відшукай і запроси його.
— Живе не близько...
Тиха радість повивала прибульця до рідної хати. Оглядав свій гуцульський сардак, наче якусь коштовну знахідку.
Я ж бо тебе не зверчуся,
Руський мій сардаче!
Тепер аж я заспіваю,
Тепер аж заплачу,
Бо маю я в що утерти.
Широкії поли.
Не скину тя, мій сардаче,
Ніколи, ніколи.
* * *
Чепурила, як до свята, мати хату, люб'язно поглядаючи на сина, що сидів на лаві, ладнаючи свою давню флоєру.
— Коби невісточку мала, заквітчала б, гейби святкову ялицю, посадила обік тебе, Юрасику, та й ніжки їй у зіллячку скупала.
— Не кажіть такого, мамо.
— Оженися, синку. Оженися, бо я вже не годна в каті лад дати.
— Не печальтеся, нене. Дівчини в мене нема...
— Ходив по світах і не знайшов? Бідна моя голівонька, соколику рідний.
Журливі слова матері обпікали Юрія, викликали зворушливі спогади.
На подвір'ї почувся тупіт коней. Незабаром двері розчинилися, і Юзько ввів до хати цілу ватагу по-мисливському зодягнених людей. То все давні друзі Юрія. Прибули вітати й, за гуцульським звичаєм, привезли меду, вина та печеної дичини. Задзвеніли топірці й кріси, гомоном сповнилася хата.
— Добридень, пане господарю!
— Низький уклін!
— Хай добро жиє у цій світлиці!
— Щоб ся не переводили хліб та добрі звичаї!
— Спасибі! — Юрій обіймав друзів, — Сідайте до столу, любі!
— Вітаємо й зичимо щастя!
То все були бідні гуцули, що зазнали і жовнірської недолі, й поневірянь. А були й такі, які зналися з Кобилицею, за що скуштували буків. Це ті, хто не корився владі поміщиків та не забував Довбуша.
З кола ступив наперед трохи згорблений, уже немолодий гуцул. Юрій вийшов йому назустріч і міцно обняв.
— Михайлику мій, славний Дучаку! Щасливий зустріти тебе в рідній хаті. Не забув мене, не забув дружби в італійському поході?
— Не так ми-сь любили, щоби ми ся забували, товаришу милий. Візьми подарунок. Зберіг його, як велів ти, друже! — Дучак подав Юрію топірець з вирізьбленим портретом Гарібальді.