Звівся й батько. Осип причепив шаблю, взяв кашкет, швидко вийшов на вулицю. Простував, наче з кожним кроком ступав у нове життя, що відкривало перед ним далекі обрії.
ГЛАВА ЧЕТВЕРТА
ДАЛЕКІ ОБРІЇ
Здавалися вже пройденими жовнірські шляхи. Давні мрії поволі браталися з надіями. Добре навчився розуміти ціну дружби, але не квапився, щоб не зазнати зневір'я та розради.
Однак знайомство з Найбавером швидко переростало в дружбу. Може, цьому сприяла їхня спільна любов до поезії.
Незабаром Осип став відвідувати гурток місцевої інтелігенції, що збирався біля освіченого й талановитого професора, який при нагоді декламував "Lieder aus der Bucovina" 51. Заохочений успіхом приятеля. Осип зачитав і свої вірші, вразивши присутніх приємною несподіванкою. Виявила захоплення ними й присутня на зборах Емілія Марошані. Її, наче стиглі тернини, очі випромінювали радість і тривогу. Осип відчував на собі її допитливий погляд. Емілія сіла до фортепіано, грала й співала, її молодий голос лірично звучав у виконанні німецьких романсів. Здавалося, що вона змагалася з поетами, щоб довести й свою причетність до шанувальників музи.
51 "Пісні з Буковини" (нім).
Нарешті вийшов і Осип на середину кімнати й заспівав гуцульську пісню. Вперше в цьому салоні прозвучала самобутня, грайливо невпинна пісня. Приємним, звучним баритоном виводив співак народні мотиви.
Ще більше зацікавила присутніх розповідь учасника італійського походу. Пригоди подорожувань, бої на полях Ломбардії, Верона, Венеція — все це поставало мальовничими картинами в розповіді учасника італійського походу. В Емілії, що знала про Ломбардію з недавно прочитаного роману Стендаля "Пармський монастир", виникли запитання до офіцера. Але боялась стати подібною до школярки. Тоді рум'янцем фарбувалося її обличчя і вона затискувала губи, чекаючи слушного часу. В цей мент один із присутніх швидко підійшов до Осипа й почав обіймати його, примовляючи:
— Брате дорогий! Ти порадував нас народною піснею та чудовою розповіддю!
То був Антін Кобилянський, який походив зі Східної Галичини. Не закінчивши навчання у Львові, прибув недавно в Чернівці продовжувати освіту і виступав тут великим прихильником рідної пісні й літератури. В його блідому загостреному лиці, обрамленому пасмами довгого волосся, світилось натхнення.
Осип захопився розмовою з Кобилянським, не помічаючи того, як невдоволена Емілія відійшла і почала виконувати танки під награвання Найбавера на фортепіано. Але найзапальніше вона завихрилась, коли став до танку вродливий підпоручик.
Пізно повертався Осип, несучи враження од зустрічей, а з ними й прощальний погляд Емілії. Поруч ішов Кобилянський, підбиваючи його на відвертість. Прощаючись, Федькович прочитав ще напам'ять кілька своїх віршів. То були жовнірські поезії. Вони вразили простотою і народною пісенністю, що особливо було до серця Кобилянському, який багато записував на Буковині співанок та коломийок.
Розмова зблизила з ним Осипа.
— Нам треба зустрітися в тісному колі друзів і порадитись, — з цими словами Кобилянський розпрощався, домовившись про побачення в його квартирі, де сусідкою мешкала й Емілія Марошані з своєю матір'ю.
Поразка австрійської армії у війні підірвала основи владицтва Габсбургів і вплинула на піднесення нової визвольної хвилі. Чернишевський і Сераковський на сторінках "Современника" подавали докладну хроніку політичних подій, сповіщаючи про пробудження підвладних Австрії народів. Вони популяризували ім'я угорського революціонера Кошута і його однодумця Петефі, який загинув у бою за долю свого народу. Ці імена ширились серед передової інтелігенції. Не раз чув їх Осип, ще будучи в поході. Нові його друзі теж прославляли мужність народних героїв.
Тепер Федькович заприятелював з Кобилянським, який познайомив його з друзями. Серед них визначався сміливими думками Кость Горбаль — одноліток Кобилянського, походженням з Тисьменців. На Буковині він заробляв приватними уроками й складав іспити в Чернівцях на атестат зрілості. Кость виявив себе начитаною людиною, мав бібліотечку, в якій на почесному місці тримав "Вінок русинам на обжинки" Івана Головацького та інші видання, що ними визначився початок літературного відродження на Західній Україні.
Осип мав нагоду почути багато цікавого в колі патріотичної молоді. Тут він довідався, що у Львові існує літературний гурток студентів, про наміри письменника Богдана Дідицького видавати нову газету "Слово".
Одного зимового вечора друзі сходилися на квартирі Кобилянського, Осип поспішав, сподіваючись зустріти там Емілію. Наче вгадала вона його бажання, вийшла назустріч.
Засніжена від помірної метелиці панна стояла біля кипариса, що одинаком виріс біля дому і визирав чужинцем, прибулим з сонячного півдня. На фоні білих заметів Емілія здалася якоюсь привабливою прикрасою тієї гірки, на якій стояв будиночок.
— Добривечір, пане офіцер, — обізвалась стиха вона, посміхаючись.
— Не сподівався такої приємної зустрічі, — Осип відчув у руці панни приємну теплоту, а в її очах читав розважальну жіночу пустотливість.
— А я сподівалась на цю зустріч. Навіть бажала її, — усмішка й відвертість панни заінтригували Осипа.
— Радий, що справдилась ваша сподіванка.
— Знаю, що в домі чекають на вас. Але...
— Але не поспішатиму, якщо це буде приємно для вас.
— Можете догадатись самі, — Емілія знадливо посміхнулась до Осипа. — Підемо назустріч цій заметілі.
Скорився панночці. Та й не міг противитись їй, що інтимно заворожувала теплою щирістю, дотепами та жартами. Наче вона збагнула таємничі порухи душі армійського офіцера, що після суворих обставин казарменого життя швидко сприймав звабливу жіночу ніжність.
З деяким запізненням прибув Осип до товаришів.
— Доки чекати на тебе? Чай уже охолов, — хвилювався Кобилянський.
— Пробачте, друзі! Бувають же пригоди в житті людини...
— Добре, що хоч пізно завітав. Ми вже тут дискутуємо без тебе, — Кобилянський подав Осипу стільця. — Сідай і слухай. Тут ми обговорюємо видавничі задуми Богдана Дідицького. Горбаль ідеалізує їх. А я іншої думки і хочу переконати друзів, що нам треба ширити в літературі народну мову, писати так, як говорять прості люди. А Дідицький вигадує штучне язичіє.