Гарібальді погодився формувати волонтерські частини, до складу яких мали входити, крім італійців, прихильники народного ватажка, прибулі з інших країн. "Я звик, — говорив він, — підпорядковувати політичні переконання найголовнішому — об'єднанню і відродженню національне пригнобленої Італії".
Довідавшись про змови проти Габсбургів, австрійська вояччина ризикнула розпочати війну, перенісши її на територію противника. На чолі походу австрійської армії став генерал Урбан.
У передвоєнній лихоманці розпочався 1859 рік. Цим зумовилось і прибуття в столицю частин 41-го полку, якому були відведені казарми "Штіфт". Щоденно відбувалися муштри, перевірка готовності до боїв. Лише зрідка фельдфебель Осип Федькович-Гординський мав змогу вирватися з казарми в місто.
Може, поважні любителі класичних симфоній запротестували б проти присутності ніякими нагородами не позначеного, зодягнутого в похідну шинелю фельдфебеля. Але свідомість назрівання воєнних подій спиняла австрійських "патріотів", які розуміли, що їх добробут оберігають ті грубезні жовнірські шинелі.
Та дивний слухач симфоній і не звертав уваги на присутніх. Його полонила й до глибини душі потрясла музика. Він захоплено слухав, як ридально змагалася скрипка з тужливою віолончеллю, наче бистрокрилі птахи, увірвавшись у буревійні простори, ширяли над узгір'ями Альп, подаючи свої голоси. Заколисаний ними, фельдфебель переносився думками до рідного Черемошу і Бистриці, забуваючи про набридлу муштру та осоружну казарму.
* * *
За чотири роки фельдфебельські познаки на мундирі Федьковича поруділи. Час би набути офіцерське звання, принаймні підпоручика. Але цього не прагнув юнак, що знаходив собі більше товаришів серед жовнірів, ніж у колі офіцерів. Самий дух загонистої австрійської вояччини був йому нестерпний. Не цурався він співати та розважатися з жовнірами. Його любили й поважали юнаки-гуцули.
Нарешті перед виступом у похід мали надати Федьковичу звання підпоручика. Для цього він повинен визначити себе в муштрі. На маршовому полі відбувалися військові заняття. Ставили роту 41-го полку проти роти іншого полку. Треба було вести удавану атаку. Замість багнетів застосовували вистругані буки. На все це дивився Осип, як на розвагу, навіть посміхався, "колючи" противника та проголошуючи завчені патріотичні вигуки. Якось під час атаки фельдфебель, замість того щоб показати іншим, як треба орудувати багнетом, зупинився й кинув об землю палицю.
— Михайле! — гукнув він.
— Осип! Це я, Михайло Дучак!
— Де ти взявся?
З Михайлом Дучаком — співучим гуцулом — заприятелював Осип ще в перші роки жовнірства. А потім потрапили вони в різні частини. Два роки Михайло хворів, а тепер ось зустрілися земляки і кинулись один одному в обійми, не зважали на команду.
— Оце зустріч!
— Як можна?
Командир, оскаженівши, підбіг до них, заверещав:
— Хто дозволив таке на полі бою? Братання з ворогом — то є зрада! Вивести з строю й на гауптвахту обох!
Осипа і Михайла взяли під варту, повели. Ішли вони разом, обнявшись. То плакали, то сміялись.
— Хай і на гауптвахту, аби разом.
— Друже!
— Побратиме!
— Та де ти взявся?
Вся рота була стривожена цією подією. Командування затримало надати звання підпоручика фельдфебелю Федьковичу. Німецькому ж офіцеру за виявлену пильність у бойовій обстановці пришпилили ще одну зірочку...
Тепер збільшилося коло побратимів-гуцулів, що приходили порозмовляти та поспівати під казармою вечірньої пори.
Сюди почав навідуватися з сусідньої частини Михайло, який відбув кількаденну гауптвахту. Цього разу він не зазнав покарання буками, бо на час перебування війська в столиці були скасовані катування жовнірів. Досить того, що в інших містах навтішались німецькі офіцери. Найбільше доставалося гуцулам.
Часом викликали охочих карати буками нещасливців. Знаходились такі, що, на догоду начальникам, бралися виконувати такі брудні доручення. Навіть уславився один земляк з Буковини. Його прозвали "гусаром", бо закручував по-гусарському вуса, коли брав до рук бука. За це він одержав медаль і, носячи її, випинав наперед груди.
Коли доводилося зустрічати його, то Осип з огидою відвертався. Дуже полюбив він земляка Михайла Дучака, який сам змайстрував ліру та ще й Федьковйча навчав грати на ній.
Коли збиралися жовніри, Михайло з своєю лірою сідав біля Осипа.
Велися розповіді про жовнірську недолю.
— А зо мною ось така була пригода, — довідав літній жовнір, у зморшках обличчя якого ховалась добродушна усмішка. — Якось запитує командир: "Що ти сказав би своєму рідному братові, якби він осмілився якимсь бридким словом обізвати його цісарську величність, нашого благодителя Франца-Йосифа?" — "Та мій брат не знає бридких слів", — відповів я. "А якби не брат, а сусіда який?" — "Є тільки один сусіда на наше село, що вживає бридкі слова. Приніс їх звідкись, бо в нас таких слів не ведеться". Слухаючи мої відповіді, офіцер почав скаженіти. "Питаю тебе, що б ти вчинив тому, хто б вимовив бридке слово про цісаря?!" Подумавши, почухавши потилицю, я відповів: "Порадив би бридкими словами обзивати генералів, бо до цісаря нам далеко, туди наші слова не дістануть!" Злютувався офіцер і наказав дати двадцять буків.
Розповідь викликала жвавий сміх.
— Вам смішки, братове, а мені за це дісталися буки, — закінчив оповідь жовнір і затяг сумну пісню, її підхопили побратими, тихо наспівуючи, щоб далеко не було чути. Скарга на жовнірську долю виливалася тихим співом:
Гоя, пане ти наш,
Капітане ти наш,
Коли хлопцям позволінє
На мед-вино піти даш?
Ще глибшою тугою зазвучала друга пісня, що її супроводив Михайло Дучак грою на лірі:
Ударили тамборики темненької ночі;
Заплакала дівчинонька свої чорні очі.
Та не того заплакала, що тамбори грають,
Але того заплакала, що марш припадає.
Не плач, не плач, дівчинонько, не вдавайся в тугу,
Ти другого собі найдеш, а я найду другу...
Наче зворушені піснею, трепетно миготіли зорі й задумливо випливав місяць, огортаючи голубим промінням далекі схили Альп. Хто збагне те єднання пісні з красою весняної ночі? Пісня криє в собі нездоланну силу, вона народжує дружбу, пов'язує людей почуттями братерства й взаєморозуміння. Велика сила пісні спроможна ламати мури і рвати ланцюги неволі. Остерігайтеся цієї сили, владарі темряви й сваволі!