(Колоніальні настрої в
дореволюційній руській армії)
Лірична поема
Частина І.
Давно вже ніч свої пустелі
великі зорі висипа,
давно в бараці раби темні,
як під водою вічні скелі,
на нарах сонними лежать.
Висока стеля капа мокра,
бо люди дихають, сопуть...
а дума сльози із-над Волги
на поле рідне глухо котить,
де села сонячні ростуть.
Ой думи мої, зорі...
ген-ген буран од степу
до гір закотив небо
і вами у безодні,
неначе корогвами,
гойда понад снігами!
Колись мені мати
серпа одшукали,
жартуючи, жати
в степи виряджали,
а я був дитина —
й мале цуценятко
узяв у торбину
та й рушив до батька.
Із цуциком милим
у житі ганяли
і сонце в долини,
мов колесо, гнали.
А батько косили
у гонах під шляхом:
об сонячні жили
косою бряжчали...
Гукнули на мене
над свіжим покосом,
щоб я, мов шалений,
не бігав там зовсім.
І перепел знявся
із степу на вітер,
і сонце сховалось
у сірому пір'ї.
І цілий день літній
в повітці у яслах
із цуциком бідним
лежав я та плакав.
Язик його теплий
лизав мені губи,
мов щіточка, терпко
чесав мені чуба.
І я з його ласки
заснув, мов з купелі...
Прокинувсь — у яслах
уже було темно...
А мати стояли
мої наді мною
і зорі знімали
із неба рукою...
У чуб мій вплітали,
мов зерно в колосся,
ще й лоб цілували
в заплаканих росах.
Гей, мрії, демони лукаві,
нащо терзаєте мій дух —
важкі примари дня криваві
спиняють часу вічний рух.
І, я ж забув лиш на хвилину
про долю — муку мовчазну.
Забув, що у кайданах згину
під ніч похмуру та грізну.
Мене чужина приголубить.
на Волзі в дикому яру,
про волю пісню там затрубить
буран величний у бору.
А осінь пізняя заплаче
за юним згубленим життям,
і ворон хмарами прокряче
свій сум самотності полям.
Забув...
Та ти ходою кам'яною,
людино сіра, вартовий —
розвіяв дійсністю страшною
вінок думок мій польовий.
А ніч все тягнеться, як ріки,
і давить душу, мов піском...
Коли ж, коли ми вже розіб'єм
кайданом катові висок?!
Ой думи мої, зорі...
ген-ген буран од степу
до гір захопив небо
і вами у безодні,
неначе корогвами,
гойда понад снігами.
На тройці дзвонить схід за лісом:
зимовий день на лікті знявсь;
в бараці сон тумани віша,
народ заснув, як розіп'явсь.
Густе повітря душить груди...
У поле хочеться зітхнуть;
од поту мокрі раби... люди...
шукають вошей і хропуть.
А я качаюся на нарах,
ліса ввижаються мені;
лани кохані в світлих чарах
шумлять у серці в глибині.
Чи я побачу й ще Вкраїну,
Дніпро та жито на полях?..
Чи, може, тут, в Росії, згину,
Як пес забутий, у рядах?..
Мов стогін з кручі, крик приходить:
"Пора вставати!.. Уставай!.."
Загув, як бджоли, люд-невольник...
Як осінь плаче серед гаю,
заплакав сум людей-жовнірів
на цинівках соснових нар...
Так дикий ворон десь на вітрі
у вікна б'ється поміж рам...
Під лайку кадрових пригінчих
свою рушницю кожен взяв,
на муштру, мов на муку вічну,
пішов...
У тугу душу закував.
День ясний, тихий і морозний,
як срібні дзвони, голосний;
і, наче пан, стоїть вельможний,
закривши полами всю Волгу,
у шатах снігу ліс густий.
Сліпуче іскрами сіяють
долини, гори в далині;
буран спинив і зорі й хмари,
лежить на горах, позіхає —
в постелі білій крижаній.
На площі рівній та великій
шикують ротами людей:
команда, крики линуть дикі
в повітря тихе із грудей.
Ось роті нашій розітнулась
"Рівняйсь!" — команда крижана,
луна над лісом посковзнулась,
як по стіні високій дня
та дзвінкоперая стріла,
що з лука випустив сармат.
Стоять у колонах юнацтво, діди —
безгласнії вівці держави,
стоять і чекають, коли їм іти
в рови на бенкети криваві...
І череп у брата, мов ляду, зірвать,
над горами мертвих розбити —
і, як печеніги, танець розпочать
по Литві в метелиці дикій.
Як вийде ж ридати над трупами ніч
і тугу на місяць повісить,
то й ваші вже кості там будуть стриміть,
як білі пеньки понад лісом.
На ранок вітри зірвуть листя в садах,
застелять шляхи на Вкраїні,
щоб вічно безплодні гули дерева
на сонці в степах-домовинах.
А ваша дружина, і сиві батьки,
і діти обідрані, голі
ой будуть по листі шляхами іти
од горя без розуму й волі...
Під листом шукатимуть ваших слідів...
Не найдуть...
не кончать дороги...
в чужинця впадуть на холодний поріг,
щоб вже й не вставати ніколи!..
Степи ж мої, далекий край! —
прощайте вже навіки!
Жене мене в строю відчай
учитись мовчки умирать,
як хвилю гонить вітер.
Над полем он гуде бугор,
немов казан підземний:
проз його рота,
наче бор,
зірвався з місця і бігом
летить в колонах степом.
Біжу я з ротою під ліс,
куди біжить Свіяга...
Над ними хмар тягар навис...
Як дід, нагнулось небо вниз —
нести їх не здолає.
Вже іній сів на ліс сріблом
і кучері узором
гойдаються в струнких сосон,
бо пара з нас ляга стовпом,
нахиленим над бором.
Мов капітан на кораблі,
посеред степу ротний
стоїть під лісом на бугрі
і в небі,
що збуло глибінь,
полоще крик недобрий:
"Наддайте шагу, маладци!" —
а мій сусіда стогне...
По жовтім змученім лиці
річками чорний піт летить,
щоб море горя сповнить...