У Крімгільди заблищали на очах сльози. Вона схопила Рюдігера за руки.
— То ви клянетесь, що помститеся кожному, хто завдав мені горя? — спитала вона.
Рюдігер заприсягнувся і скріпив свою присягу потиском руки. Крімгільда замислилася. Вона подумала:
"А може, мені пощастить відомстити за вас, любий мій Зігфріде? Може, я, безутішна жінка, ще раз стану могутньою, повеліватиму рицарями й каратиму своїх ворогів? Я згодна!"
А вголос сказала:
— Я християнка, а ваш володар — поганин! Як же ми можемо побратися?
Але Рюдігер не відступався:
— Хіба мало вірних християн служить йому? Ви не будете позбавлені духовної розради і зможете слухати святі обідні, як тільки того побажаєте. А хіба бог не хотів би, щоб ви схилили могутнього короля світу прийняти вашу віру? Який би це був здобуток для християнського світу! Крім вас, ніхто інший не зробить цього!
У відповідь Крімгільда сказала:
— Про це я й не подумала! — Вона заплакала, а потім додала: — Може статися так, що я, бідна вдова, поїду в чужу поганську країну, і там буде лише одна людина, яка мене захистить!
— П'ятсот рицарів належить вам! — вигукнув Рюдігер.— І я — ваш слуга! Ви ніколи не пошкодуєте, що послухали поради Рюдігера! [94]
— То поспішаймо, мій друже! — сказала королева.
Вона звеліла спакувати всі багатства, які ще залишилися від Зігфрідового скарбу, і повантажити їх на коней.
Гаген намагався цьому перешкодити, але Гунтер заборонив йому втручатися. А Рюдігер порадив Крімгільді:
— Залиште золото тут. Багатства мого короля неосяжні. Він підніме Зігфрідів скарб однією лівою рукою.
Але Крімгільда все ж таки вибрала дванадцять скринь найкращих коштовностей і золота. Все це знадобиться для дорожніх подарунків. Потім вона пожертвувала тисячу марок на молитву за спасіння душі свого загиблого чоловіка і пообіцяла решту скарбу тому, хто поїде з нею в далеку гуннську країну. А це були маркграф Еке-варт і п'ятсот рицарів. Вони присягнулись їй у вічній вірності, і Крімгільда уклонилася їм. Потім вона попрощалася з тими, хто залишався в замку.
Гернот, Гізельгер, а також Ортвін, Геро й Румольд і тисяча рицарів проводжали її до Дунаю. А попереду мчали Рюдігерові рицарі. Вони мали передати королю Етцелеві радісну звістку.
Королева Ута плакала.
Король Гунтер провів Крімгільду до міського муру. На прощання він сказав:
— Відтепер живіть у щасті й мирі, люба моя сестро! Нехай бог благословить і захистить вас!
Він гадав, що більше ніколи не побачить Крімгільду.
ЯК КРІМГІЛЬДА ЇХАЛА ДО ГУННІВ
Вперед гінці помчали, вістку понесли,
що іде королева,— умовили посли!
А згодом розпрощалися Гернот і Гізельгер,
сестрі своїй незрадно служивши дотепер.
Коло Пферінга на Дунаї Гернот і Гізельгер попрощалися з Крімгільдою. Гізельгер сказав:
— Люба сестро, якщо коли-небудь вам буде потрібна допомога у дикій гуннській країні, то дайте знати — я приїду і захищу вас. [95] Крімгільда поцілувала його, а потім Гернота і, помахавши бургундським рицарям, поїхала далі.
Баварію проминули швидко, а коли побачили Інн, зітхнули з полегкістю, бо подолали найнебезпечніший відтинок шляху. В Пассау чекав її дядько, славнозвісний князь-єпископ Пільгрім. Він був дуже освічений, любив книги й живопис. За його наказом літописці записували на пергаменті все, що траплялось у світі. Він якнай-люб'язніше прийняв свою небогу і попросив її затриматися у нього довше. Купці Пассу теж охоче дали б притулок багатим гостям на довший час. Рицарі Пассау й собі були раді прибулим. Вони оточили Крімгільдиних дівчат і повели з ними дружні розмови. Тільки Рюді-гер наполягав на від'їзді, бо по той бік Інну починалися його землі. Там уже чекала його дружина Готелінда, яка приїхала, щоб привітати гостей.
Вранці бургунди перейшли Траун, а ввечері прибули на всіяний наметами берег Емсу. Тут отаборилася Готелінда з рицарями. Пехларнцям не терпілося показати Зігфрідовій вдові свою вправність у турнірних змаганнях, і хоч уже сутеніло, вони, забачивши процесію, почали свої ігри. Коли Крімгільда зійшла з коня, повз її обличчя зі свистом пролетіли уламки списів.
— Для мене велике щастя вітати вас, красуне! — сказала Готелінда.— Нехай буде благословенний цей день, що приніс мені таку втіху!
Ті, хто змагалися, здіймали радісний гомін при кожному влучному ударі.
— Бог відплатить вам за гостинність! — мовила Крімгільда.— Нехай він подарує вам обом радість і щастя!
Потім гості й господарі трапезували, пили і, посідавши на траві, обмінювались новинами. Нагомонівшись, усі пішли в намети відпочивати.
Наступного дня високих гостей зустрічали в пехларнському замку. Рюдігерова дочка Дітлінда ласкаво привітала їх і повела у велику залу. Звідти було видно Дунай — річку, набагато ширшу за Рейн. Зелені береги круто здіймалися пообабіч. Вони переходили в узвишшя, узвишшя — в гори. Гори ставали все вищі й вищі, а вершини найдальших були вкриті снігом і оповиті хмарами. Крімгільда ще не бачила такого краєвиду і цілий день просиділа, милуючись ним.
Проте Екевартові не сиділося.
— Король Етцель буде гніватися, що ми так забарилися! — нагадував він.
Та ось настав час прощатися, і дарунки на згадку пішли з рук у руки. Крімгільда подарувала Дітлінді дванадцять золотих каблучок і чудове вбрання. І тут їй стало боляче, що може роздавати тільки [96] такі дрібниці, а не те, що наказує їй серце. Вона обняла дівчину і поцілувала. А Дітлінда сказала:
— Вельмишляхетна володарко, якщо хочете, я залюбки поїду з вами і назавжди лишуся біля вас, щоб розраджувати. Я знаю, що батько не буде заперечувати!
Це підтверджувало Рюдігерові слова про його вірність, і вперше за багато років Крімгільда усміхнулася.
їхній шлях пролягав повз Мельк (тут єпископ Пільгрім попрощався з Крімгільдою) і далі повів через Маутерн на Трайсмауер, першу фортецю короля Етцеля, де любила жити покійна Гельха. Тут їх зустріли рицарі гуннського племені. Вони були першими поганами, яких побачила Крімгільда. Ласкавою зустріччю вони розвіяли всі її побоювання.
Крімгільду здивувало, що люди, які мали такий незвичний вигляд — чорне-чорне гладеньке волосся, косі очі й вилицюваті обличчя,— не поступалися в тактовності та вихованості дворянам з-над Рейну, а люб'язністю та уважністю навіть перевершували їх. Крімгільда була в захопленні, що багато з тих, хто тепер оточував її, володів німецькою або французькою мовами. їй подобалося, що вони говорили незвичним гортанним голосом. А найбільше до душі припало Крімгільді те, що її майбутній чоловік байдужий до того, хто яку віру визнає, аби лиш він був чесним рицарем.