Пісня про Гайавату

Сторінка 2 з 27

Генрі Водсворт Лонгфелло

І ясний величний голос,
Як поток, що з гір несеться,
Як поток, що пада в прірву,
Пролунав до всіх народів:
"Діти! Слухайте уважно
Мудре слово і пораду,
Що вам скаже, нерозумним,
Той, хто дав життя всім людям.

Дав я землю вам для ловів,
Дав вам води для рибальства,
Дав ведмедя і бізона,
Дав вам сарну і оленя,
Дав бобра вам і козарку,
Напустив я риби в ріки,
На болота — диких птахів,—
Що ж примушує вас нищить,
Убивать один другого?

Я стомивсь від ваших сварок,
Від незгод і суперечок,
Від кривавих війн народних,
Молитов про помсту люту...
Ваша сила тільки в згоді,
А безсилля — в ворожнечі!
Помиріться ж, мої діти,
Будьте друзями, братами!

І Пророк на землю прийде,
І покаже вам дорогу
До покути, до спасіння.
І ви мусите коритись
Всім його порадам мудрим.
І на зораному полі
Ралом праці і любові
Зійдуть квіти долі-щастя.
Діти! Слухайте Пророка,
Бо потонете у крові,
Бо пов'янете, як листя.

Окуніться ж ви в джерело,
Що сріблиться перед вами,
Змийте фарби, фарби бою,
Змийте з тіла плями крові,
Закопайте свою зброю,
Люльки висічіть з каміння,
Очерету наламайте
І, оздобивши їх пір'ям,
Запаліть собі на згоду
І живіть віки братами!"

Так сказав Життя Владика.
І покидали на землю
Вояки ганебну зброю,
Поскидали всі убрання
Із оленячої шкури
І до берега побігли
Змити фарби — плями бою.
Від слідів Творця лилася
Річка хвилею ясною,
Обливала кров на тілі
І, обмивши, червоніла,
І, спускаючись все нижче,
З кров'ю змішана, зникала.

Змивши фарби, плями бою,
Вояки на берег вийшли
І у землю закопали
Свої палиці і зброю.
І дітей своїх Владика,
Гітчі-Маніто могучий,
Стрів усмішкою ясною.

Із червоного каміння
Всі зробили мовчки люльки,
Очерету наламали
І оздобили їх пір'ям,
І іти додому стали
В ту хвилину, як завіса
Темних хмар заколихалась
І у дверях світлих неба
Гітчі-Маніто сховався,
Оповитий білим димом,
Білим димом Люльки Згоди.

II

ЧОТИРИ ВІТРИ

"Слава, слава, Меджеківіс!" —
Вояки, діди кричали
І стрівали його криком.
Він приніс з собою Вампум
З сторони, з країв Вабассо,
Царства трусика малого,
Із країн вітрів холодних.

У Великого Ведмедя
Він украв із шиї Вампум.
Зняв його із Міше-Мокви,
Що наводив жах на людність.
Зняв він Вампум в ту хвилину,
Коли спав на верхогір'ї
Міше-Моква, наче камінь,

Наче шпиль, покритий мохом,
Сірим мохом в бурих плямах.

Тихо він підкравсь до нього,
Так підкрався обережно,
Що його сливе торкались
Гострі пазурі Ведмедя.
А важке, палке дихання
Обдавало жаром руки.
Обережно зняв він Вампум
З вух, із морди Міше-Мокви,
Велетенського Ведмедя:
Був сліпий, глухий був Моква!
І нічого не почули
Круглі вуха Міше-Мокви,
І не вгледіли нічого
Сонні очі у Ведмедя.
І лише його дихання
Обдавало жаром руки.

Зняв він Вампум, зняв і крикнув,
Крикнув голосно, звитяжно
І ударив Міше-Мокву,
Розмахнувся і щосили
Між очей у лоб ударив.

І, оглушений, мов громом,
Враз підвівся Міше-Моква,
Та вперед лише подався,
Затряслись його коліна...
І, як баба, застогнавши,
Сів на землю Міше-Моква.
А могучий Меджеківіс

Перед ним стояв спокійно
І погордливо сміявся,
І погордливо казав він:

"Не з хоробрих ти, Ведмедю!
Скрізь ти силою хвалився,
А, немов столітня баба,
Застогнав, завив від болю.
Гей, боюн! Хіба забув ти,
Що давно ми ворогуєм
І воюємо з тобою?
Ну, тепер ти, певно, знаєш,
Хто з нас дужчий і сильніший,
Так негайно ж геть з дороги!
В гори, в ліс, у яр ховайся!
Якби ти мене подужав,
Я б упав, але не крикнув!
Ти ж і хлипаєш в безсиллі,
І свій рід сльозами ганьбиш.
Як огидний Шогодайя,
Як сліпа столітня баба".

І, сказавши, знову вдарив,
Знову вдарив Міше-Мокву,
Між очей у лоб ударив —
І, як крига, тріснув череп,
Тріснув череп Міше-Мокви.
Так убив він Міше-Мокву,
Так пропав Ведмідь Великий,
Жах, страховище народів.

"Слава, слава, Меджеківіс! —
Так кричав народ зраділий.—

Слава, слава, Меджеківіс! —
Хай до віку, хай до суду
Вітром Західним він буде!
Володарем всіх народів!"
Так став батьком над вітрами
Переможець Меджеківіс.
Вітер Західний оставив
Він для себе, а всі інші
Дітям: Вебону дав Східний,
Шавондазі дав Південний,
А Північний вітер дикий
Злому дав Кабібоноцці.

Молодий, прекрасний Вебон!
Він се ранок нам приносить,
Він пускає срібні стріли.
Проганяє морок ночі
По шпилях і по долинах.
Се його палають щоки
Золотим рум'янцем вранці,
Він се з ліжка піднімає
Польовничого і звіра.

Самітний на небі Вебон!
Хоч йому пташки співали
І квітки лили в долинах
Дивні пахощі для його,
Хоч йому річки шуміли,
Темний гай лунав піснями,
Та сумний був завжди Вебон,
Самітний він був на небі.

Раз удосвіта, уранці,
В час, коли село ще спало
І туман, як білий привид,
Понад річкою проходив,
Він угледів, що в долині
Ходить дівчина — ламає
Очерет і довгий півник
Понад річкою в долині.

Вебон, дивлячись на землю,
З того часу бачив очі,
Тільки очі бачив вранці,
Як два озера блакитних
В очереті — вони сяли,
І красу очей небесних
Полюбив прекрасний Вебон
Через те, що був такий же
Він самотній серед неба,
Як і дівчина в долині.

Став він усміхом-промінням
їй всміхатись, гріти сонцем,
Зачаровувать словами,
Заколихувати ніжно
Тихим шелестом і шумом,
Ледве чутним співом лісу,
І її він взяв на груди,
Пригорнув до серця ніжно,
І вона на грудях в його
Загорілася зорею.
Так і досі нерозлучно