Мер Уолдрон дійшла саме такого дивовижного висновку:
— Це не робот, там є люди! Не втрачаймо більше часу. Посвіти своїм ліхтариком на мене, Бранте, щоб вони нас побачили.
— Хельґо! — запротестував був радник Сіммонс.
— Не будь йолопом, Чарлі. Ходімо, Бранте.
Що там сказала перша людина, яка опинилася на Місяці майже два тисячоліття тому? "Один маленький крок…" Вони зробили майже двадцять, коли відчинились бокові двері літального апарата, назовні швидко висунувся складений трап, і їм назустріч вийшли двоє гуманоїдів.
Так їх одразу сприйняв Брант. Та потім збагнув, що його ввів у оману колір їхньої шкіри — точніше, колір, який він бачив крізь гнучку прозору плівку, що покривала їх з голови до п'ят.
Вони були не гуманоїди — вони були люди! Якби він ніколи не бував на сонці, то, мабуть, сам був би такий блідий, як оце вони.
Мер простягнула руки в традиційному, старому як історія, жесті, що означав "Дивіться — зброї нема!"
— He думаю, що ви зрозумієте мене, — сказала вона, — але ласкаво просимо на Талассу.
Гості всміхнулись, і старший з двох — гарний сивоволосий чоловік років під сімдесят — простягнув руки їй у відповідь.
— Навпаки, — відказав він низьким, з красивими модуляціями голосом — такі голоси Брант навряд чи колись чув, — ми вас чудово розуміємо. І з радістю вітаємо вас.
На якусь мить серед зустрічаючих запала тиша. Та безглуздо ж, подумав Брант, дивуватися цьому. Вони й самі, врешті-решт, без усяких труднощів могли зрозуміти мову людей, які жили дві тисячі років тому. Коли винайшли звукозапис, він увічнив основні фонетичні зразки всіх мов. З того часу словниковий склад міг розширюватись, синтаксис та граматика — модифікуватися, але вимова не зміниться й за тисячі років.
Мер Уолдрон першою прийшла до тями.
— Що ж, тоді нам легше буде порозумітися, — промовила вона нерішуче. — Та звідки ж ви з'явилися? Боюся, ми втратили зв'язок із нашими… сусідами після того, як зруйновано було нашу космічну антену.
Старший чоловік поглянув на свого значно вищого зростом товариша, і між ними, здавалось, відбувся якийсь блискавичний мовчазний діалог. Тоді повернувся знов до мера, яка чекала відповіді.
З неприхованим сумом у своєму красивому голосі він сказав дивну, неймовірну річ:
— Вам, може, буде важко в це повірити, але ми ні з якої колонії. Ми сюди потрапили прямо з Землі.
Частина II. "МАГЕЛЛАН"
6. Над планетою
Ще не розплющивши очі, Лорен точно знав, де він є, і це його вельми здивувало. Після того, як людина проспить двісті років, вона, певно, буде трохи збита з пантелику, але йому здавалося, що він тільки вчора зробив останній запис до бортового журналу. І, скільки міг пригадати, йому нічого не снилося. За це він був дуже вдячний.
Іще з заплющеними очима він зосередився по черзі на кожному з своїх органів. Чути йому було якийсь приємний шепіт голосів, що його явно підбадьорювали. Відчував він і знайоме дихання повітрозамінювачів, а також ледь помітний струмінь, що доносив до його обличчя приємні запахи антисептиків.
Одного він не відчув, а саме ваги. Без усіляких зусиль підняв руку; вона висіла в повітрі, чекаючи нових наказів.
— Привіт, пане Лоренсон, — бадьорий голос раптом злякав його. — Отже, ви зволили знову до нас приєднатися. Як ся маєте?
Лорен нарешті розплющив очі, намагаючись сфокусувати їх на невиразному образі людини, яка плавала в повітрі поруч із його ліжком.
— Привіт… лікарю. Я почуваюся чудово. Та хочу їсти.
— Це завжди добра ознака. Можеш одягтися — але попервах не роби різких рухів. А вже потім вирішиш, чи зберегти цю бороду.
Лорен скерував свою ще плаваючу руку до власного підборіддя й був здивований густиною тієї щетини, що там виявилась. Як і більшість чоловіків, він ніколи не був прихильником повного викорінення рослинності на обличчі — цій темі були присвячені цілі томи психологічних досліджень. Пора вже, мабуть, подумати про це; його розсмішило, якими нісенітницями може бути напханий його мозок, хай навіть у такі хвилини, як зараз.
— Ми прибули і все гаразд?
— Звичайно — інакше ти б іще спав. Все йшло згідно з наміченим планом. Корабель почав будити нас місяць тому, а нині ми вже на орбіті навколо Таласси. Технічні служби перевірили всі системи; тепер настала твоя черга попрацювати. І ще один маленький сюрприз маємо для тебе.
— Приємний, сподіваюсь?
— Ми сподіваємось також. За дві години капітан Бей збирає всіх у Головній Залі. Якщо не захочеш іще ходити, то спостерігай ці збори звідси.
— Я прийду до Зали — хочу побачити всіх. Та чи не можна спершу поснідати? Давно вже я не…
Капітан Сірдар Бей мав утомлений, але щасливий вигляд, коли вітав п'ятнадцятьох чоловіків та жінок, які, щойно оживлені, представлялися тим тридцятьом, що складали тепер команди А і Б. Згідно з корабельними правилами, команда Б мала тепер спати, хоч дехто з них і вештався в кінці Зали, всім своїм виглядом удаючи, що їх там немає.
— Радий, що приєдналися до нас, — звернувся він до новоприбулих. — Приємно бачити тут стільки нових облич. А ще приємніше — бачити планету, усвідомлюючи, що наш корабель подолав перші двісті років свого шляху згідно з планом і без будь-яких серйозних перешкод. І ось перед нами Таласса, як і було намічено.
Всі звернули погляди на відеодисплей, що займав мало не цілу стіну. На більшій частині площі подавалася різноманітна інформація стосовно стану корабля, але одна велика секція була, мабуть, вікном у космос. Вона майже вся була заповнена неймовірно прекрасним зображенням біло-голубої кулі, що сяяла в променях світла. Певно, всі присутні з болем у серці відчули її вражаючу схожість із Землею, якщо дивитися на неї з великої висоти над Тихим океаном: майже суцільна вода і лише декілька ізольованих клаптиків суші.
От і тут була суша — щільний архіпелаг з трьох островів, частково закритий запоною хмар. Лорен подумав про Гавайї, які ніколи не бачив і які вже не існували. Та між двома планетами була суттєва різниця: протилежна півкуля Землі була переважно сушею, тоді як протилежна півкуля Таласси становила суцільний океан.
— Ось вона, — з гордістю проголосив капітан. — Все, як було заплановано. Але однієї деталі передбачено не було, і це, безперечно, внесе корективи до наших подальших дій.