Батька і сина здивувало, що зали порожні. Школа без учнів?
— Гамірно тут стане через кілька днів, як закінчиться місяць відпочинку. Тепер старших учнів відпустили додому, а молодші на майданчиках за святинею граються м'ячем, борюкаються, стрибають, бігають. Головний учитель дбає, щоб тіло і розум розвивалися разом.
— Значить, учнів відпускають додому? — аж зупинився в подиві Петубаст.
— Завдяки достойному Мерібові тепер тут уже не так суворо, як було колись,— порадував обох вартовий.— І годують учнів ситніше. Повернувшись з Еллади, головний учитель скасував багато шкідливих старих звичаїв, хоч як опиралися деякі старигани. Школа, каже він, не неволя, і грецьких дітей вона не лякає. Учні живуть з батьками, тому й не тужать за ними, займаються фізичними вправами, отже, ростуть здорові, а тому швидше і краще засвоюють науку, ніж завжди голодні єгипетські діти. "Ми також голодували",— заперечували головному вчителеві старигани, але верховний жрець вирішив спір на його користь. Тепер кожного десятого дня батьки можуть навідуватися до синів.
Розповідь вартового неабияк втішила Петубаста і Імхотепа. Така школа справді не неволя. От зрадіє Нехті, довідавшись, що матиме можливість частенько бачити Імхотепа, навіть пригощати його дома.
Повагавшись, Петубаст дістав з-за фартушка обола і подав вартовому, але той рішуче відхилив його руку з монетою.
— Від гостей достойного головного вчителя ми не взяли б навіть халкоя, — пояснив причину відмови. — Інша справа, якби ти приніс щось у дар богам. Тоді в твоєму кошику не стало б половини риби,— засміявся єхидно. — Я теж колись був учнем і пильно вчився,— продовжував.— Але завжди був таким голодним, що, здавалось, гриз би й кістки. Достойний Меріб перебував тоді ще в Елладі. Одного разу, як голод добряче мені дошкулив, я поцупив жирненьку качечку, призначену для жерців. Не встиг посмакувати нею, як мене зловили на гарячому, надавали палиць і прогнали зі школи. Добре, що хоч призначили вартовим, бо ніякого іншого ремесла не знаю.
Він зупинився перед дверима з вирізьбленим соколом.
— Заходьте! — показав рукою і, обернувшись, пішов геть.
Кімната, куди ввійшли Петубаст й Імхотеп, була велика і ясна, але її обстановка виглядала скромно. Крізь широкі, прорубані в мурах вікна (на ніч їх заслоняли солом'яними плетінками) вливалося досередини сонце, і його проміння розсипалося по кольорових плитках підлоги.
Уздовж стін вишикувалися полиці з дерев'яними, шкіряними, полотняними, навіть глиняними футлярами, в яких, здогадувався Імхотеп, зберігалися сувої папірусів. Футлярів було так багато, що хлопцеві стало страшно. Невже Меріб ввібрав у себе зібрану в них людську мудрість? Напевне... Тому-то всі так його шанують і слухаються. Чи й він, Імхотеп, збагне колись мудрість папірусів, що зберігаються у цих футлярах?
В одному куті кімнати стояло прикрите солом'яною матою ліжко, біля нього столик, а на ньому миска дактилів, глечик води чи пива, каганець, кремінь, залізне кресало і трут. Мабуть, головний учитель і в ліжку не розлучається з наукою — читає папіруси при скупому світлі.
Меріб сидів у зручному дерев'яному кріслі за довгим низьким столом з мармуровою стільницею, на ній стояло кілька чорнильниць, лежали сувої папірусів, загострені очеретини і гусячі пера. Він, певне, займався якимись підрахунками, бо в одній руці тримав гусяче перо, а друга лежала на дерев'яному абаку — рахівниці з нанизаними па шнурки кружечками.
— Петубаст й Імхотеп зичать тобі, достойний, доброго здоров'я і прихильності богів! — Риболов поставив на підлогу кошик, і вони з сином торкнулися долонями колін.
Меріб ледь усміхнувся. Мабуть, подумав, чи не забагато для нього всіх божих щедрот, але промовчав.
— Прийми од нас, маленьких людей, наш скромний дар,— підставив ближче до головного вчителя кошик з рибою Петубаст,— Ти велів нам прибути — і ми явилися перед твої мудрі очі.
— Хіба я казав вам прийти з рибою? — нахмурився Меріб, і гості розгубилися, принишкли.
— Не личить з порожніми руками йти до достойних людей,— несміливо виправдовувався Петубаст.— Такий звичай споконвіку в Чорній Землі.
— Пора вже відкинути його, бо він поганий,— з досадою проказав Меріб.— Не завжди добре те, що старе. У кошику принаймні на три-чотири оболи риби. Це, мабуть, усе, що залишилось від улову, адже половину його забрав Ануп. Тепер ви будете голодні. Я знаю, що таке голод: в дитинстві він не раз дошкуляв мені,— не посоромився зізнатись учитель.
Він відклав перо, сягнув рукою до пояса, мабуть, за монетою, але передумав, і вона зупинилася на півдорозі. Адже Петубаст за свій дарунок не прийняв би від нього плати, до того ж таким вчинком він принизив би риболова.
— Візьму дві рибини, бо більше в моєму животі не вміститься,— злагіднів.— А тепер, Петубасте, слухай мене уважно. Чи сам, без нічиєї принуки, ти, вільний єгиптянин, віддаєш до школи бога Гора свого сина Імхотепа?
— Ніхто не примушував мене,— відповів риболов.
— Чи зрікаєшся всіх батьківських прав на час перебування його в школі? — знову запитав Меріб.
На обличчі Петубаста майнула тінь смутку: він на довгі роки розлучається з сином, втрачає його.
— Будь йому, достойний, батьком і матір'ю,— дрижачим голосом промовив риболов.
Маленька безневинна хитрість Імхотепового батька розвеселила Меріба, і він усміхнувся.
— Нас, Імхотепе, радують пильні учні, а ледачих ми проганяємо,— попередив учитель майбутнього школяра.— Стань найпильнішим — і нагорода тебе не мине.
— Заслужу її, достойний, — запевнив Меріба хлопець і знову прикипів поглядом до футлярів з папірусами.
"Цей дотримає слова", — подумав головний учитель, крадькома стежачи за Імхотепом.
— Прийдеш через чотири дні — тоді в нас закінчується місяць відпочинку,— знову взяв у руки перо, щоб продовжувати свою роботу.
Батько і син мовчки торкнулися руками колін і вийшли з кімнати.
Вартового, який недавно супроводжував їх до Меріба, не було, а ті, що його замінили, не питали про рибу.
— Віднесемо її Терсеї,— кивнув на кошик Петубаст, якому кортіло похвалитися перед грекинею сином. Адже Імхотеп стане писарем або збирачем податків чи землеміром. Тепер Терсея не гордуватиме ними.