XVIII
Над Кемітом уставав теплий багряний ранок — один з тих, які мільйони років будили зі сну Чорну Землю, кликали до життя. Жителі Александрії зустрічали його по-різному — одні з надією, інші з тривогою, одним новий день ніс утіху, іншим — смуток, для рабів минула ніч була коротка, як мить, для рабовласників — довга, як рік.
Місто прокинулося, зашуміло, і його гомін розбудив жителів Музейону. Проснувся й Імхотеп, зняв з вікна солом'яну мату — і кімнату залило свіже ранкове повітря.
З Єгипетсько-Сірійської дільниці знову долинув бій бубнів, глашатаї продовжували закликати єгиптян гинути за Філопатор а.
"Либонь, учора не було охочих",— з іронією подумав Імхотеп, повільно надіваючи спідничку.
Власне, квапитися йому було нікуди. Від нового дня він не чекав ні особливої радості, ні смутку, хоч, як кажуть, іноді одна мить вирішує долю людини. В цьому на собі переконався. Хвилина необережності — і він опинився у льохах, за крок від смерті. Нині зустріч з Батою не передбачалася, й Імхотеп подумав, що краще провести день за робочим столом. Ератосфен чекає перекладу з описом Кеміту, а роботи ще чимало. Втім, зміст папірусу такий цікавий, що праця не втомлює, а приносить задоволення.
"Великі мудреці проживали колись у Кеміті",— з гордістю подумав про далеких предків Імхотеп.
А скільки ще таких папірусів, у яких зібрана їхня мудрість, припадає пилом у різних святинях, і ніхто про них не знає, навіть жерці, які більше цікавляться золотом, ніж творінням людського розуму. Може, колись хтось здивує світ тими папірусами, прославить Чорну Землю. На жаль, початій Мерібом "Історії Кеміту" не видно кінця, хоч і вона стала б скарбницею знань. Навряд чи він, Імхотеп, завершить її без помічників. Цілими днями перекладає, вільного часу майже не залишається. На Бату теж мала надія, бо його справа не менш важлива і нею ще довго змушений буде займатися.
— Я радий, що не розбудив тебе, достойний,— перебив думки Імхотепа уже знайомий йому вартовий, який несподівано увійшов до кімнати.
— Удень сплять п'яниці, хворі і ледацюги, а я до них не належу,— пожартував Імхотеп.— А з хороших людей — вартові,— похопився, що той може неправильно зрозуміти його жарт і образиться.
— Мало хто як слід оцінює нашу службу, хоч яка вона важка,— поскаржився сторож.— Ось зараз ляжу і просплю цілий день, а вночі знов вистоюватиму біля воріт. Ніколи навіть з дружиною і дітьми поговорити чи з приятелями за жбаном пива посидіти. Скучне наше життя, як хмарний день. Але я прийшов повідомити тебе, що той старий влізливий раб Доріона знов хоче тебе бачити. Я збирався пригрозити йому палицею, щоб не набридав, але вчасно згадав, як щиро ти вітав його.
— Анабам! — вигукнув збуджено Імхотеп.
— Може, й Анабам, я імені його не знаю,— знизав плечима вартовий. — Воно таке, яке придумав йому пан. Я бачив рабів, яких називали копитом, волом, скорпіоном. Кожен з них...
Імхотеп не чекав кінця балачки, а притьмом вибіг з кімнати, бо ж Анабам прибув не просто так! Його, напевне, прислала Ніке.
Спершись на мур, старий грівся на сонці і куняв. Мабуть, його з кожним днем покидали сили: помітивши Імхотепа, він, ледве переставляючи ноги, рушив йому назустріч.
"Невже Анабам був колись молодим?" — засумнівався Імхотеп, але розмірковувати над молодістю і старістю не було ані часу, ні бажання.
— З чим прибув, Анабаме? — не чекаючи, поки той торкнеться колін, запитав Імхотеп.— Може, повернулася Ніке і передала записку?
— Я, достойний,— схилив голову раб,— приніс не записку, а її слова. Ніке вітає тебе і просить прийти.
— Тож біжімо! — Імхотеп на радощах схопив старого за плече.
— Гей, гей, якби-то мені твоя молодість і ноги, — невесело усміхнувся старий.— На своїх я ледве рухаюся. Йди, але не біжи, бо подумають, що тікаєш від раба, і тоді філа-кети схоплять не тебе, а мене. Я йтиму помалу: гадаю, обійдеться без мене.
Зупиняючи себе, щоб не бігти, Імхотеп попростував до вілли Доріонів.
Ніке, мабуть, виглядала його, бо тільки-но він зачинив за собою ворота, як вона вибігла йому назустріч. Нічого не кажучи одне одному, вони кинулись в обійми.
— Ходімо в дім,— запропонувала Ніке, коли врешті Імхотеп випустив її.
Лише зараз уважніше придивився до дівчини. Перебування на селі позначилося на її вигляді: щоки засмагли, зарум'яніли. Імхотеп відзначив про себе: "Ніке стала ще красивішою".
— Твоя мати не зрадіє такому гостеві,— запобігливо промовив Імхотеп.
— її нема дома,— заспокоїла його Ніке,— Пішла на базар за покупками. З вини мого батька ти витерпів багато горя,— пожаліла Імхотепа, коли обоє увійшли до будинку. — Я дні і ночі проливала сльози, довідавшись, що він зробив з тобою. Боялася, що ти зненавидиш мене, викинеш із серця, хоч я ні в чому не винна,— потекли з очей сльози.
її слова і поведінка свідчили, що вона не простила батькові.
— Чому я не народилася єгиптянкою? — поскаржилася на свою долю дівчина.— Скажи, навіщо боги створили людей і роз'єднали їх на еллінів, єгиптян, фракійців, сірійців? Щоб ворогували між собою і вбивали одні одних?
Дівчина хвилювалася, чекала відповіді, але Імхотеп не знаходив її. Досі не задумувався над цими питаннями. Треба звернутися до Ератосфена, до вчених Музейону, може, вони дадуть її. А втім, навіть серед одного народу нема згоди і єдності, тільки взаємна ненависть. Багаті знущаються над бідними, визискують їх: фелахи, каменотеси, рудокопи гинуть від палиць, голоду і непосильної праці: піраміди фараонів коштували життя тисячам єгиптян. Як виникла така нерівність? Відповідь схована у віках, і навряд чи хто знайде її. Навіть Меріб у своїй "Історії" не порушує цих питань. Ніке глибоко переживає нікчемний вчинок свого батька.
— Не горюй,— узяв дівчину за руку Імхотеп.— Хай радість нашої зустрічі не затьмарюється смутком. Діти не повинні відповідати за вчинки своїх рідних. Твоя любов винагороджує мене за кривду, яку заподіяв твій батько, її не можна забути, я вічно носитиму в душі гнів на нього, З тобою ж ми розіб'ємо жбан і будемо щасливі.
— Я хочу, щоб до нас прийшло щастя, а воно все тікає й тікає,— зітхнула Ніке.— Але завдяки твоєму бородатому сірійцеві я спокійно провела останні дні свого заслання.