Вже скоро Імхотеп зустрінеться зі своїм сонцем — Ніке, почує її ніжний, схожий на пташине щебетання голос, торкнеться губами її солодких уст. Чи треба бажати більшого щастя?
Може, Ніке не зауважить слідів його хвороби. Він знову повен здоров'я, з обличчя зійшла сірість, з-під очей зникли синці, на руках окреслилися м'язи. Грецьке дзеркало, яке подарував йому Аарон, не обманює, Імхотеп задоволений своїм виглядом. Щоправда, до красеня йому ще далеко, але Ніке любить його таким, яким він є. Швидше до неї!
"Добрий син повинен опікуватися старими батьками, дбати, щоб у них завжди було зерно, олія і пиво",— раптом згадалось оповідання "Про невдячного сина і добрих батьків". Його він читав, ще навчаючись у школі Гора.
Дженферу, синові бідного ткача, пощастило. Він став багатим, досягнув високих почестей, загордився і відцурався од бідних батьків. Перед приятелями і дружиною видавав себе за сина великого купця, який залишив йому в спадок таланти золота. Боги покарали невдячного сина, забрали в нього майно, позбавили почестей, наслали хворобу, а кохана дружина втекла од нього, хворого. Батьки довідалися про недолю Дженфера, простили йому провину, забрали до свого дому. За частину важко зароблених грошей (зібраних на скромну гробницю, щоб їхня Ка не блукала у вічній темряві) вони купили синові ліки, а решту — пожертвували богам, щоб послали йому здоров'я.
Читаючи оповідання, Імхотеп обурювався невдячним сином і навіть радів, що боги покарали його. Імхотепа невдячним сином не назве ніхто і ніколи. Хоч як кличе любов, він спершу виконає синівський обов'язок.
— Бачу, достойний, що не вабить тебе місто,— поглядаючи на замисленого Імхотепа, дійшов висновку вартовий.
Мабуть, перекладача ніхто не чекає і йому нікуди поспішати: вже кілька хвилин стоїть біля воріт. Якби у нього були батьки, дружина або кохана дівчина, то не стояв би ось тут А втім, навіть не маючи нікого близького, з драхмами за поясом завжди можна повеселитися, випити доброго вина у шинку "Мудрий чарівник", розважитися з гарненькими танцівницями. А в перекладача Музейону платня чимала.
— Двома дорогами водночас не підеш, а кличуть обидві,— виправдав свою хвилинну нерішучість Імхотеп.
"Від таких учених ніколи не почуєш розумного слова",— знизав плечима вартовий.
Відкинувши вагання, Імхотеп вийшов на дорогу, що вела до Єгипетсько-Сірійської дільниці і далі — до Ракотісу. В Царській дільниці йому часто зустрічалися озброєні гопліти, які з недовір'ям поглипували на єгиптянина з пластинкою Музейону Звичайно, це був один з небагатьох вірних Філопаторові жителів Чорної Землі.
Битви тут не точилися і дільниця зберегла свій первісний вигляд. Зате в Єгипетсько-Сірійській — її сліди всюди були помітні. Святині стояли без колон: під час сутичок їх звалювали раби на наступаючих гоплітів; багато дерев'яних будинків розібрано на барикади, з мурів видовбано каміння для пращ (серед рабів було чимало колишніх пращників) На вулицях— і площах не лунав той веселий гамір, який завжди тут вирував, старих людей стало значно більше, ніж молодих; кудись зникли штукарі, ворожбити, продавці амулетів.
Біля напівзруйнованого храму богині першого дня року — Сепедет — Імхотеп зупинився, сів на розбиту мармурову колону, яка лежала на узбіччі вулиці.
Тут, напевне, кипів смертельний бій, гинули за волю тисячі людей, зігрітих і його відозвами. Не щадили свого життя Меріб, Шамеш, Менхепер, Птагмес, Бата... Не було серед них тільки його, Імхотепа.
Скільки повстанців загинуло, ніхто не знає, бо їхні тіла (щоб не спалахнула пошесть) кинули крокодилам. Ці звірі, мабуть, ще й досі ними ласують (свої жертви вони спершу надовго заривають у мул, а тоді потроху їдять). Зле чи добре вчинила доля, що в той вирішальний момент наслала на нього хворобу,— покаже майбутнє.
Аарон натякнув якось, що Шамеш просив опікуватися ним, хворим. Більш нічого не сказав Аарон, бо про епістра-тега рабів краще мовчати. Зрештою, Імхотеп ще тут, на землі, зустрінеться з живими друзями, а з мертвими — в царстві Осіріса.
Перехожі здивовано позирали на людину з пластинкою Музейону, яка вибрала таке непідходяще місце для відпочинку чи роздумів. Мабуть, це молодий, але великий філософ. Може, в нього народилася нова ідея і він тут обмірковує її. Філософи — люди особливі. Відомо, що славетний Діоген обдумував свої ідеї в бочці,— то вже краще це робити, сидячи на розбитій колоні.
Якийсь сліпець, промацуючи собі ціпком дорогу, обережно наближався до Імхотепа.
"Трахома знищила його зір",— поспівчував він нещасному. В Кеміті хвороба ця поширена й незрячих дуже багато. Люди милосердилися над ними — давали халкої, ячмінні паляниці.
— Присяду, бо втомився,— намацавши колону, сказав сам до себе незрячий. — Тут хтось сидить, — відчув присутність людини, й Імхотеп здригнувся: в сліпому впізнав того самого провокатора, який разом з Доріоном готував йому смерть.
У першу мить Імхотепові кортіло розчавити його сандалією, як скорпіона. Хіба не клявся відомстити цьому підступному чоловікові відразу, тільки-но його побачить? Але розум переміг ненависть. Мстити каліці не дозволяє людська гідність. Богиня справедливості Мат скарала негідника!
— Не хочеш розмовляти зі мною, нещасним, бо це нижче твоєї гідності,— дорікнув Імхотепові той.— Зізнаюся тобі, що і я був знатною людиною, займав високий пост, мав двоє рабів і рабиню. Під час бунту голоти вони втекли від мене. Недобачати я став давненько, але ніякі ліки, молитви жерців, дарунки богам і амулети не допомагали. А нещодавно зовсім осліп. Тепер живу з того, що випрошу в людей,— витер кулаком хворі очі, сподіваючись розжалобити незнайомця і одержати від нього халкоя. — Але скажи, достойний, хто ти, що так гордуєш мною, нещасним?
— Я той, кого ти на площі біля святині Сепедет обманув фальшивою відозвою і у змові з Доріоном запроторив у льохи,— підвівся з колони Імхотеп.
— О боги Кеміту! — вереснув сліпий і, схопившись на ноги, як ошпарений кинувся навтіки. Але далеко не відбіг: зашпортавшись об каміння, впав наче мертвий. Може, вдарився об нього головою і вбився?
Імхотеп байдуже глянув на провокатора і пішов своєю дорогою.