Він явно хотів уникнути розмови, яку сам навіщось затіяв.
— Не приховуй, достойний,— наполягав Імхотеп.
— Нічого з тобою не вдієш,— знизав плечима Аарон.— Хоч-не-хоч, а доведеться сказати. Ти весь час згадував якусь Ніке, називав її то пташкою, то квіткою, клявся у своєму коханні до неї. Мабуть, вона надовго увійшла в твоє серце.
— Назавжди! — тихо, але рішуче запевнив старого Імхотеп і заплющив очі.
Ніке... Навіть тепер, коли смерть стояла у нього за плечима, він серцем і душею був з коханою. Але чи його ув'язнення не відштовхнуло її від нього? Юнак раптом стрепенувся знову. Хіба ж тільки про Ніке він говорив?
— А крім Ніке я не назвав нікого? — схвильовано допитувався.
— Я вже сказав: лише Ніке,— вдав із себе сердитого Аарон.— Більше не питай про своє марення, а пий, що даю.
Імхотеп уперше за всі дні слабості відчув голод. З апетитом випив м'ясний вар — і сили поволі верталися.
— Не питатиму, достойний,— пообіцяв скрушно Імхотеп.— Тільки скажи, хто крім тебе чув мою маячню?
— Гімназіарх, який кілька разів приходив сюди. Але ти тоді говорив про Ніке.
— Ніколи в житті не забуду, достойний, що ти уберіг мене від смерті, — зворушено проказав Імхотеп.
— А ти забудь про те,— суворо порадив йому Аарон,— Так ліпше для нас обох.
Натяк був ясний, і Імхотеп уже не сумнівався, що в гарячці він говорив про повстання і про свою причетність до нього. Однак страху не відчув: знав, що Аарон збереже таємницю.
— Мій друг Шамеш забув про мене,— зітхнув юнак, і Аарон з осудом глянув на нього.
— І про Шамеша забудь, ніколи не називай його імені,— порадив хворому.
— Шамеш мертвий! — жахнувся Імхотеп.
Аарон скрушно похитав головою, мовчки підійшов до дверей — прислухався, чи за ними нікого нема. Потім тихо заговорив:
— Я розповім, що діялося в Александрії, коли ти змагався з болотною недугою, — сів біля Імхотепа.— Наступного дня, як вона звалила тебе, в столиці спалахнуло повстання рабів і вільних злидарів.
— Чому ж мене ніхто не повідомив про це? — зіперся на лікоть Імхотеп, не здатний ще контролювати своїх почуттів.
Од думок, що раптом завирували, його скропив піт. Отже, повстання відбулося, та закінчилося поразкою. Інакше зараз замість Аарона тут сиділи б Шамеш або Меріб, мати чи батько. Адже єгиптяни мали б доступ до Музейону. Греки, напевно, криваво розправилися з бунтарями і з усіма, хто причетний до повстання. Його самого врятувала болотна хвороба, будь вона проклята! В той вирішальний час він мав бути серед повсталих.
— Достойний, розкажи мені про повстання,— благально просив Імхотеп.— Ти ж тепер усе про мене знаєш, і з мого боку було б нерозумно заперечувати свою причетність до нього.
— То був страшний час, і щасливі ті, які його не бачили,— не приховав гіркої правди Аарон. — Битва тривала два дні з ранку й до ночі, гоплітам удалося відтіснити бунтарів од Царської дільниці і зайняти Єгипетсько-Сірійську.
— А третього дня? — Імхотеп відчув, що в нього знов починається гарячка.
— Його не було, — хитро примружив очі каталогізатор, але юнак не помітив цього.
Аарон сміється з нього. Після кожної ж ночі настає день. А може, каталогізатор приховує страшну правду. Гопліти знищили всіх повстанців, навіть їхні сім'ї. То чи варто розпитувати, що приніс бунтарям наступний день.
Спостерігаючи за Імхотепом, Аарон зрозумів, що діється в його душі.
— Ті, що не загинули в бою, залишили вночі Алексан-дрію і, очолені Шамешом, подалися з сім'ями у верхні номи,— вдавано байдуже сказав старий Імхотепові.— Там теж спалахнуло повстання рабів, каменотесів, рудокопів, фелахів і різної вільної бідноти. Гопліти не переслідували втікачів, бо багато їх полягло, а ще більше було поранених. Керує бунтарями верхніх номів якийсь писар.
— Гармахіс! — збуджено вигукнув Імхотеп, і на душі в нього стало так радісно, ніби він і не хворів.
Не все ще втрачено і недаремно пролито кров. Напевне, більшість повстанців урятувалася і у верхніх номах продовжить боротьбу за волю.
— Мабуть, Гармахіс,— замислено промовив каталогізатор.— Бачу, ти втаємничений у всі бунтарські справи,— лагідно дорікнув хворому старий.— З верхніх номів нині вранці прибули перші втікачі. Розповідають, що повстанці вбивають лише найжорстокіших урядовців, землевласників, орендарів і работорговців, а всім іншим наказують негайно забиратися геть. Філопатор радий би послати туди своїх го-плітів, але раптом появився ще грізніший ворог — Антіох III Сірійський, він збирається відібрати од Єгипту загарбані предками Філопатора сірійські провінції. Може, навіть прогнати царя і заволодіти всім Єгиптом.
Аарон розповідав про це без хвилювання, байдужий до того, хто управлятиме Чорною Землею. І Філопатор, і Антіох поблажливо ставились до іудеїв, бо потребували їхнього золота.
Звістка про війну з Сірією вразила Імхотепа. Ні, він співчував не Філопаторові, а рідному народові. Невже єгиптяни ніколи не стануть господарями своєї землі? Невже чужинці завжди гнобитимуть їх? Але, з другого боку, війна двох тиранів допоможе Гармахісові закріпитися у верхніх номах, аби з часом створити державу справедливості, про яку мріяв Меріб. Учитель, напевне, подався до Гармахі-са, там разом із Шамешом допомагатиме йому порадами. Про смерть Меріба Аарон не згадував, й Імхотеп не знав про це.
— Музейон і Царська дільниця залишилися без слуг і рабів, — продовжував розповідати каталогізатор, — якщо не брати до уваги кількох старих рабів. Навіть Філопаторові приносять їжу з військової кухні,— засміявся тихо.— Еллінські та єгипетські модниці ходять брудні й нечесані, бо багато рабинь пішло з бунтарями. Чоловіки крутять жорна — і багатьом уже запалися черева.
Імхотеп уважно прислухався до слів каталогізатора, але в душі не з усім погоджувався. Аарон гадає, що тепер усі еллінки брудні й нечесані, бо не бачив Ніке. Квітка лотоса навіть у негоду чарівна.
Ніке не знає, що він, Імхотеп, хоч і не брав участі в повстанні, проте стояв за крок від смерті. Напевне, дівчина жде його, бо звістка, що сам Філопатор розвіяв підозру про змову Імхотепа з бунтарями, мабуть, облетіла місто. А може, Ніке зробила неправильний висновок, подумавши, що він, обурений підлістю Доріона, викинув її зі свого серця. Коли зустрінеться з Ніке — розкаже про все. Але чи застане ще своїх батьків у Ракотісі? Може, гопліти знищили й сім'ї повстанців — старих людей і дітей?