Така скромність гімназіарха викликала в Імхотепа ще більшу пошану до нього. Від Меріба він довідався, що Ератосфен — один з найсвітліших умів світу — написав ряд творів з філософії, географії і астрономії, перший визначив розміри Землі як кулі.
— Але ж ти, достойний, збагатив своїм розумом різні науки, відкрив явища і події, ще не відомі вченим,— звернувся до гімназіарха Імхотеп.
— Я зробив менше, ніж міг. І не слід мене хвалити, треба ганити,— дорікнув собі вчений.— Мойри 38 покликали їх до великих справ,— він знов показав на футляри, маючи на увазі знаменитих творців.— Вони звершили їх, а я зупинився на півдорозі. Тому-то моїх футлярів тут значно менше.
— Як узнати, достойний, що і в якому футлярі зберігається? — поцікавився Імхотеп.— Адже їх тут тисячі.
— Нині це не важко, — взяв у руки один з них Ератосфен. — Колишній гімназіарх, славетний поёт Каллімах описав усі футляри і їх зміст, а працював він над цим з помічниками п'ятнадцять років. Каталог, або таблиці, зберігається у ста двадцяти скринях. Усі науки він поділив на десять галузей. Глянь уважніше на цей футляр і побачиш на ньому шматок приклеєного папірусу з цифрами і знаками. Такі наклейки є і на таблицях. Вони вказують, де шукати футляр і які науки містяться в ньому.
* Мойри — богині долі.
— Сізіфова праця,— висловив свій подив юнак.
— Порівняння невдале, — заперечив Ератосфен.— Сізіф ніколи її не завершить, а Каллімах своє зробив.— Узяв з рук юнака футляр і глянув на наклейку.— Закони,— прочитав знаки.— Копія законів поета і законодавця Солона, який двічі побував у Єгипті.
Перед масивними дубовими дверима гімназіарх схилився в поклоні, хоч на них не зображено ні бога, ні царя.
— За цими дверима зберігаються найцінніші творіння людського розуму. Доступ туди мають лише Філопатор, я та ще кілька чоловік. Там у золотих футлярах — найдавніші зразки "Одіссеї" та "Іліади", а також трагедії Есхіла, Софокла та Евріпіда, написані їхніми руками. Батько Філопатора — Евпатор — позичив їх у афінян під заставу п'ятнадцяти талантів золота, щоб переписати.
— То там, достойний, лише копії? — спростував гімна-зіарха Імхотеп.
— Копії одержали афіняни, а оригінали Евпатор залишив собі,— спокійно відповів Ератосфен.— Золото пропало, але цар від цього не збіднів. Може, це й нечесно, але розумно, бо таке ошуканство служить добрій справі,— виправдав Евпатора.— Ми переписали їх десять разів слово в слово, хоч у нашій мові сталися значні зміни, бо вона живе і розвивається, як жива матерія. Кожне покоління вносить у неї щось нове, хоч і не завжди цінне. Копії ми роздали різним бібліотекам з умовою, щоб розмножити їх. Що б там не трапилося на Землі — пожежі чи війни, завжди кілька таких копій збережеться для наступних поколінь і донесе до них славу Еллади.
Слова гімназіарха переконали Імхотепа, і він не осуджував Евпатора за обман.
За кілька днів юнак встиг познайомитися з деякими жителями Музейону — це були видатні вчені і скромні трудівники: переписувачі, перекладачі, каталогізатори, консерватори папірусів.
У сусідній кімнаті працювали два переписувачі-елліни. До Імхотепа вони поставилися холодно, хоч за рангом перекладач стояв вище від них. Натомість старий каталогізатор Аарон зустрів новачка доброзичливо, дав йому корисні поради. Він теж ночував себе в Музейоні самітнім, хоч елліни більге довіряли іудеям, ніж єгиптянам.
— Завтра одержиш раба, — сказав одного ранку Ера-тосфен Імхотепові.
— Навіщо він мені? — здивувався юнак.
— Загострюватиме очеретини і пера,— пожартував гімназіарх.— Це вияв турботи Філопатора до працівників Музейону і бібліотеки. Така турбота примножує йому славу опікуна наук, — посміхнувся.
Наступного дня в кімнату Імхотепа ввійшов високий і кремезний раб. Він був середнього віку, мав суворе, розумне обличчя, гордий погляд притомлених очей, а на чолі випалене клеймо — "Утікач".
— Мене прислав достойний Ератосфен,— злегка вклонився юнакові. — Я нубієць Шамеш і повинен слугувати тобі,— не назвав себе рабом.
Нубія і Єгипет споконвіку ворогували, й Імхотеп здогадався, що Шамеша полонили в якійсь битві.
— Чекаю твоїх наказів, достойний,— випростався нубієць.
Він був принаймні на голову вищий від Імхотепа, який аж ніяк не виглядав низькорослим.
— Ще довго їх чекатимеш, Шамеше,— приязно посміхнувся нубійцеві юнак.— Досі ніхто не називав мене достойним і я нікому не давав наказів, навіть не знаю, як це робиться.
— Бачу, пане, що ти не грек, — злагідніло обличчя нубійця.— Елліни не розмовляють з невільниками, як з рівними, а наказують їм,— знов уникнув слова "раб".
— Я — єгиптянин з Ракотісу,— не приховав свого походження Імхотеп.— Але навряд чи ти знаєш мою дільницю. Там живуть злидарі, ніхто не називає їх достойними, і вони не мають невільників.— Він теж не вжив слова "раб", зауваживши, що Шамеш обминає його.
— У Ракотісі я вкрав старого човна, щоб добратися до Маріутського озера, звідти каналом до Гапі і рікою — на батьківщину,— ошелешив Імхотепа своєю щирою розповіддю Шамеш.
— Тебе зловили в дорозі?
— Як барана серед білого дня, — з досадою ствердив Шамеш.— Заплив я вже далеко, але був голодний, знесилений і заснув в очереті, де й застукали мене філакети, які розшукують утікачів.
— Елліни називають невільників "тілами без душі", які не повинні прагнути волі,— осудив греків за їхню пиху Імхотеп. — За те, що маєш Ка, затаврували тебе цим знаком ганьби.
Очі Шамеша спалахнули від обурення.
— Не ганьби, а бунту,— різко спростував він Імхотепа.— Ганьбить себе той, хто примирився з неволею.
Зухвалий раб, який повчав і спростовував свого пана, мусив бути покараний, і тепер нубієць чекав, що юнак накинеться на нього з лайкою, покличе наглядача. Проте навіть тінь страху не появилася на його гордому обличчі.
— Ти мужня людина і напевне досягнеш мети,— похвалив Шамеша Імхотеп.
На обличчі раба відбилося здивування, з очей зникла настороженість. Він теплим поглядом окинув юнака і, мабуть, хотів щось сказати, бо ворухнув губами, але передумав.
— Кажи сміливо, що в тебе на думці, — заохочував нубійця Імхотеп.
— Ти, достойний, жодного разу не назвав мене рабом, і я не знаю, чим це пояснити,— зиркнув на юнака Шамеш.