Мармедюк промовляв лагідно й переконливо, і його видима безсторонність справила належне враження на присяжних. Статечні фермери, з яких складалося велике жюрі, навіть не виходили із зали засідань, а пошепталися кілька хвилин, і тоді голова підвівся й оголосив:
— Не винен.
— Натаніелю Бампо, суд знімає з вас обвинувачення, — мовив суддя.
— Не розумію, — сказав Натті.
— Суд виправдав вас, з вас знято обвинувачення в тому, що ви образили і вдарили містера Дулітла.
— Ні, ні, я не заперечую, я трохи труснув його за плечі, — простодушно зізнався Натті, — і я…
— Суд виправдав вас, — перепинив його суддя, — і ніякі роз'яснення в цій справі більш не потрібні.
Обличчя старого засвітилося радістю, коли він зрозумів нарешті, в чім річ. Він надяг шапку й щиро сказав, збираючись вийти із своєї тимчасової в'язниці:
— Ну, судде Темпл, мушу сказати, що суд повівся зі мною не так уже й суворо, як я сподівався. Хай благословить вас небо за вашу добрість.
Але констебль загородив йому вихід жезлом, а Ліппет щось прошепотів старому на вухо, і той повернувся на місце, знову зняв шапку й безпорадно провів рукою по сивому волоссю.
— Пане прокурор, — мовив суддя Темпл, удаючи, ніби переглядає якісь папери, — зачитайте наступне обвинувачення.
Ван дер Скол доклав усіх зусиль, щоб жодне слово обвинувачення не пропало для слухачів. Підсудного обвинувачували у збройному опорі офіційній особі, що прийшла до нього робити обшук, причому у двозначних виразах згадувалося про застосування зброї взагалі й рушниці зокрема. Ця провина була набагато серйознішою, ніж звичайна образа дією, і всі слухали дуже уважно. Знов запитали Натті, чи він визнає себе винним. Ліппет пошепки підказував старому, як відповідати, але Шкіряна Панчоха цього разу так обурився деякими виразами обвинувального акту, що забув про всяку обережність і вигукнув:
— Усе це безсовісна брехня! Я не хотів проливати нічиєї крові. Навіть негідники-ірокези можуть підтвердити, що я зроду не був кровожерним. Я бився, як солдат, що боїться бога й підкоряється наказам командирів, і стріляв тільки в озброєного ворога. Ніколи не вбивав я* беззбройного, хоч би то був і мінг. Мабуть, дехто думає, що ми тут у лісі зовсім безбожники і що совісті в нас немає!
— Відповідайте на обвинувачення, Бампо, — нагадав суддя. — Вас обвинувачують у застосуванні вогнепальної зброї проти представника влади. Чи визнаєте ви себе винним?
Гнів Натті трохи вщух. Старий мисливець сперся на поруччя, ніби замислившись, а тоді підвів голову, засміявся своїм безгучним сміхом і, вказуючи пальцем на лісоруба, вигукнув:
— А хіба стояв би тут Біллі Кербі, якби я "застосував" рушницю, як ви кажете?
— Значить, — підхопив Ліппет, — ви не визнаєте себе винним?
— Звісно, ні, — відповів Натті. — Біллі знає, що я не стріляв. Біллі, пам'ятаєш індичку? Непоганий був постріл, еге ж? Хоч я стріляю вже не так влучно, як колись…
— Запишіть, що підсудний не визнає себе винним, — мовив суддя, вражений простодушністю старого.
Гайрама знов привели до присяги, й він дав свідчення по другому обвинуваченню, Зрозумівши, якої помилки припустився під час першого допиту, він тепер діяв значно обережніше. Гайрам чітко і навіть небагатослівно розповів про свої підозри щодо Натаніеля Бампо, про те, як виписано ордер на обшук та як Біллі Кербі привели до присяги й доручили зробити обшук; усе це, стверджував свідок, було зроблено згідно з вимогами закону. Потім розповів, як Натті зустрів Біллі Кербі, і заявив, що мисливець наставив на констебля рушницю й недвозначно погрожував убити його, якщо він спробує виконати свій обов'язок. Це свідчення підтвердив Джотем Рідл. Ліппет виявив неабияку вправність у перехресному допиті, та лише змарнував час, і змушений був відмовитися від наміру витиснути з них щось на користь свого підзахисного.
Нарешті викликали лісоруба. Свідчення Біллі були дуже плутані, хоч він, очевидно, прагнув розповісти все якнайточніше, і Ван дер Скол вирішив прийти йому на допомогу.
— З тих даних, які має суд, випливає, що ви на законній підставі вимагали, щоб вас пропустили в хатину. Але, побачивши рушницю й почувши погрози, ви злякалися, так?
— Зовсім ні, чоловіче, — відповів Біллі, клацнувши пальцями. — Гріш мені ціна, якби я злякався старого Натті.
— Але, якщо я правильно зрозумів вас (я маю на увазі ті ваші слова, що були сказані тут, у суді, коли ви почали давати свідчення), ви думали, що він збирається вистрелити у вас?
— Певно, що подумав, і ви б, сквайре, так подумали, коли б на вас наставили рушницю, що ніколи не хибить. Ну, я й подумав, що справа кепська, й злість мене взяла, та коли Шкіряна Панчоха погодився віддати шкуру, то все воно й залагодилося.
— Так, Біллі, — мовив Натті, похитуючи головою, — хвалити бога, я здогадався це зробити, а то, мабуть, пролилася б кров. І якби душу віддав ти, я б гірко тебе оплакував до кінця днів своїх, хоч їх і лишилося небагато…
— Е, Шкіряна Панчохо, — відказав Кербі, звертаючись до підсудного так собі вільно й невимушено, наче це зовсім і не в суді, — коли вже на те пішло, то…
— Продовжуйте допит, пане прокурор.
Ван дер Скол, якому була зовсім не до вподоби така дружня балачка свідка й підсудного, заявив судові, що він не має більше запитань.
— Отже, ви не злякалися, містере Кербі? — запитав оборонець.
— Я! Звісно, ні, — відповів Біллі, самовдоволено оглядаючи свою могутню постать. — Не так мене й легко залякати.
— Так, ви, здається, мужня людина. А де ви народилися?
— У штаті Вермонт. Край гористий, і грунт там поганенький, але лісів багато, все буки та клени.
— Так, і мені доводилось чути таке, — лагідно підтвердив адвокат. — Там, у своїм краю, ви теж звикли мати справу з рушницею?
— Я другий стрілець у тутешній окрузі. Я поступаюся лише перед Натті — після того, як він убив голуба на льоту.
Шкіряна Панчоха підвів голову, засміявся, тоді простяг лісорубові зморшкувату руку й сказав:
— Ти ще молодий, Біллі, і не зустрічав таких удатних стрільців, яких знав я. Але ось моя рука — я не маю на тебе зла.
Ліппет розсудливо чекав, поки скінчиться цей вияв дружніх почуттів, але тут втрутився суддя.