Чи то тому, що рана розболілася, чи, може, щось у голосі й манерах гожої дівчини вразило юнака, — ми не можемо сказати, — але постава його злагідніла, і він нерішуче стояв, ніби не хотів і погоджуватись, але й не смів відмовити. Суддя, — таке було його офіційне становище, і так ми величатимемо його надалі, — зацікавлено приглядався до боротьби почуттів у душі юнака, потім підступив до нього, лагідно взяв під руку і, злегенька підштовхнувши, примусив сісти в сани.
— Ніде ближче Темплтона ви не знайдете допомоги, — мовив він, — а до хатини Натті звідси добрих три милі; їдьмо, їдьмо з нами, мій юний друже, і хай наш новий лікар огляне твоє плече. А Натті повідомить твого приятеля, і ти, коли схочеш, зможеш повернутися до себе завтра вранці.
Юнакові вдалося вивільнитися від судді, але він і далі дивився на дівчину, яка, байдуже про холод, стояла з відкритим обличчям, і почуття, що відбивалися на тому обличчі, підтримували прохання її батька.
Шкіряна Панчоха тим часом, спершись на довгу рушницю, схилив голову, ніби поринув у глибокі роздуми; потім, дійшовши певного висновку, порушив тишу:
— Мабуть, краще поїхати з ними, хлопче, бо коли куля засіла в тілі, то моя рука надто стара, щоб різати людську плоть, як я це робив у минулі часи. Років із тридцять тому, ще за тієї війни, коли я служив під рукою сера Вільяма, я пройшов сімдесят миль дикою пущею сам один із кулею в стегні, а тоді вирізав її своїм складаним ножем. Старий індіанець Джон добре пам'ятає той час, бо я зустрів його із загоном делаварів. Вони йшли слідом за ірокезами, які спустилися вниз і зняли п'ять скальпів на Шогері. Але я таки поставив на одному червоношкірому знак, який він, закладаюся, носив до скону! Я застукав його з тилу, коли він вискочив із засідки, і вліпив — хай мені пробачить панночка — три картечини йому в сідниці, і так влучно, що їх можна було прикрити одним листком подорожника! — Тут Натті випростався, витяг довгу шию, розкрив рот, і хоч здавалося, що все в ньому — очі, обличчя, навіть сама постать — сміялося, нічого не було чути, крім легкого посвисту, коли він поривчасто втягав у себе повітря. — Я загубив формочку для куль, коли переправлявся через Онеїду, і мусив обходитися картеччю, проте моя рушниця не розкидала заряду, як ваша двоствольна цяцька, судде, — з нею, я так розумію, нічого вам і виходити на полювання.
Натті даремно перепрошував дівчину, бо вона саме допомагала батькові перекласти деякі речі й не дослухалась до його мови. Юнак, не мігши далі опиратися лагідній наполегливості подорожан, сів у сани, хоч і, видимо, проти своєї волі. Негр з допомогою хазяїна поклав оленя поверх вантажу. Коли всі влаштувалися, суддя запросив і мисливця.
— Ні, ні, — заперечливо похитав головою старий, — маю вдома передріздвяні клопоти — їдьте із цим хлопчиною, хай лікар огляне його плече. Хоча, коли він витягне кулю, я знаю такі трави, що від них рана загоїться краще, аніж від усіх його чужинських ліків. — Він повернувся вже рушати, коли раптом, щось пригадавши, озвався знову:
— А коли здибаєте біля озера індіанця Джона, візьміть його з собою — хай допоможе вашому лікареві, бо Джон, хоч і старий, проте вміє лікувати рани й синці, як ніхто інший.
— Стій, стій! — загукав юнак, хапаючи негра за руку, коли той зібрався вже поганяти. — Натті, не кажи нікому ані що мене поранено, ані куди я поїхав, — г прошу тебе, Натті, якщо ти любиш мене.
— Можеш покластися на Шкіряну Панчоху, — поважно відповів той, — він прожив п'ятдесят років у нетрях і навчився від дикунів тримати язик на припоні — вір мені й не забудь про індіанця Джона.
— І ще одне, Натті, — поквапливо додав юнак, все ще стримуючи негра, — сьогодні ж увечері, хай-но мені видалять кулю, я принесу тобі чверть оленя до різдвяного обіду…
Мисливець урвав його мову, виразним жестом попросивши замовкнути. Тоді тихенько рушив узбіччям дороги, задивившись на верхівку сосни. Знайшовши зручне місце, він зупинився, звів курок, відставив далеко назад ногу, витягнув ліву руку на всю довжину цівки і став неквапом вести нею вздовж стовбура дерева. Всі, як і слід було чекати, стежили за рухом цівки і незабаром побачили те, що привернуло увагу Натті: на висоті сімдесяти футів од землі, на сухій гілляці, що стирчала горизонтально трохи нижче живих віт, сиділа птиця, яку місцеве населення називало хто фазаном, хто куріпкою. Вона була трохи менша від звичайної свійської курки. Гавкіт собак і звуки розмови, що велася біля підніжжя дерева, сполошили птицю, і вона так розпласталася на гілляці, що її голова й ноги утворили майже пряму лінію. Натті натис на спуск, і куріпка впала з такою силою, що зарилася в сніг.
— Стій, старий пройдо! — вигукнув Шкіряна Панчоха, погрозивши шомполом Гекторові, що кинувся до дерева. — Лежати!
Собака підкорився, і Натті швидко, але уважно перезарядив рушницю, тоді підняв птицю з відстреленою головою і, показавши її товариству, закричав:
— Цього вистачить старому на різдво — не треба оленини, хлопче, і пам'ятай про індіанця Джона: його трави куди кращі, ніж всяке чужинське зілля. Ну що, судде, — додав він, знову піднявши над головою птицю, — чи могла б ваша пукавка збити птаха з такого сідала, не ушкодивши жодної пір'їнки?
Старий знов засміявся своїм дивним сміхом, у якому звучали торжество, радість й іронія, похитав головою і, тримаючи рушницю напереваги, подався у ліс своєю швидкою ходою, мало не бігцем. При кожному кроці він ледь присідав, вигинаючи коліна досередини. Коли на повороті дороги юнак обернувся ще раз побачити свого старого товариша, то ледве роздивився його за деревами, а собаки бігли за ним, час від чсу обнюхуючи слід оленя і якимось чуттям розуміючи, що він їм тепер ні до чого. Ще один поворот дороги, і Шкіряну Панчоху вже зовсім не стало видно.
РОЗДІЛ II
Мудрець собі притулок знайде всюди,
Де тільки світить сонце із небес:
Ти думай — не тебе володар вигнав,
А ти його.
Шекспір. "Річард II"
Один з предків Мармедюка Темпла, друг і одновірець Пенна[3], знаменитого засновника нової колонії, з'явився в цих краях років за сто двадцять до початку нашої оповіді. Старий Мармедюк — це громозвуке ім'я стадо спадковим у роді — прибув до цього пристанища вигнанців з добрячим статком. Невдовзі він став власником кількох тисяч акрів незайманої землі й опікуном багатьох десятків поселенців. Вельми шануючи його за благочестя, громада квакерів не раз довіряла йому важливі політичні посади. Помер він саме вчасно, щоб не довідатись про своє зубожіння, — така була доля багатьох із тих, хто приїхав багачем до нових поселень у середні колонії.[4]