Піонери

Сторінка 11 з 118

Джеймс Фенімор Купер

— Як, мосьє! — здивовано гукнув Річард, заклопотано допомагаючи негру випрягати передню пару. — Як, ви тут? А я думав, ви злетіли ген аж на ту гору!

— Дякувати богові, що я не злетів униз, в озеро, — відказав француз, кривлячись від болю, бо добряче подряпав обличчя, коли пробивав тверду снігову кору головою, і все ж не втрачаючи притаманної йому ґречності. — Ну, любий містере Дік, що ви наміряєтеся робити тепер? Я не знаю такої справи, до якої б ви ще не приклали рук.

— Я так гадаю, що йому треба навчитися правити кіньми, — мовив суддя, викладаючи на сніг оленя й частину багажу. — Тут вистачить місця для всіх, панове. Мороз лютішає, містерові Гранту слід поспішати, щоб устигнути підготувати проповідь, — отож хай наш друг Джонс залагоджує тут справи з допомогою Агамемнона, а ми поспішімо до домашнього вогнища. Діку, ось кілька пакунків нашої Бесс, поклади їх у свої сани, та ще й цього оленя, якого я вполював… А ти, Аггі, не забудь, що сьогодні ввечері прийде Санта Клаус[14] із подарунками!

Негр зблиснув зубами, зрозумівши, що йому обіцяють винагороду, коли він не вибовкає про деякі обставини полювання на оленя, а Річард, навіть не вислухавши судді до кінця, почав:

— Кажеш, навчитися правити кіньми, братику? Хіба ж є у нас в окрузі бодай хто-небудь, що знався б на цій справі ліпше від мене? Хто виїздив кобилу, на яку жоден не насмілювався сісти? Щоправда, твій кучер брехав, що він приборкав її раніше… Але ж він бреше, це кожному відомо, він завжди був відчайдушним брехуном, той Джон… А це що таке, олень? — Річард облишив коней і підбіг до того місця, де Мармедюк покинув оленя. — Олень, ти диви! Що таке? Він стріляв з двох цівок і обидва рази поцілив! Оце буде Мармедюк вихвалятися: відомо ж, він хвалиться кожною дрібничкою. Подумати тільки, Дюк убив оленя перед різдвом! А втім, нічого особливого — обидва рази поцілив випадково… От я ніколи не стріляю двічі в одного й того ж оленя — або кладу його відразу, або хай біжить собі. Інша річ, коли ведмідь чи дика кішка — тоді може знадобитись і Друга цівка. Слухай, Аггі! З якої відстані суддя поцілив оленя?

— Та, маса Річард, либонь, кроків вісімдесят було, — відповів негр, схиляючись ніби для того, щоб закріпити збрую, а насправді ховаючи широку посмішку.

— Ха, вісімдесят! А от олень, якого я вбив торік, — пам'ятаєш, Аггі? — був за сто шістдесят кроків! Так-так, Аггі, коли не всі двісті. Я б не став стріляти в оленя за вісімдесят кроків. До того ж, пам'ятаєш, Аггі, я вистрелив лише один раз…

— Так, маса Річард, так, я пам'ятаю! Другий-бо постріл зробив Натті Бампо… Люди подейкують, буцімто він і вбив того оленя.

— Брешуть люди, чорний чортяко! — розпалившись, вигукнув Річард. — За оці чотири роки, коли тільки, було, підстрелю бодай звичайнісіньку білку, як відразу отой поганець або хтось від його імені вже обстоює, ніби то він стріляв! До чого ж цей світ заздрісний, Аггі, — люди тільки й роблять, що зазіхають на чужі заслуги! От узяти хоча б це: люди по всьому патентові[15] брешуть, ніби Гайрам Дулітл допомагав мені з проектом дзвіниці для церкви Святого Павла, хоча Гайраму достеменно відомо, що то моя робота. Не заперечую, — деякі деталі я позичив із гравюри собора з тією ж назвою в Лондоні, але все, що є геніального в цій дзвіниці, належить тільки мені!

— Не знаю, хто її придумав, — відповів негр, цього разу без посмішки і з виразом щирого захоплення, — але всі водно кажуть, що гарнішої не знайти!

— І правильно кажуть, Аггі! — із запалом вигукнув Річард і, забувши про оленя, підступив до негра. — Скажу тобі прямо, без хвастощів, що другої такої гарної церкви немає в усій Америці; до того ж побудовано її за всіма правилами науки. Я знаю, що коннектікутці носяться із своїм молитовним домом в Уезерфілді, та не вірю й половині їхніх вигадок. — вони ж такі безсовісні брехуни! Варто зробити щось путнє, як вони вже й тут, і будьте певні, що добру половину заслуг, якщо не всі, вони припишуть собі. Пам'ятаєш, Аггі, коли я малював вивіску для "Хороброго драгуна" на замовлення капітана Голлістера, з'явився той хлопець-мазій, що розмальовує будинки під цеглу, і зголосився допомогти мені розтерти фарбу, яку я називаю "чорносмугаста" для гриви й хвоста; а тепер, коли кінське волосся так добре вийшло, він розводить теревені, нібито вивіску намалювали він і Річард Джонс! Якщо Мармедюк не прожене цього пройдисвіта з наших країв, то хай сам і прикрашає селище, а я пальцем не поворухну!

Річард урвав на якусь хвилю свою мову, щоб відкашлятися, а негр працював далі в поштивому мовчанні. Релігійні переконання судді не дозволяли йому мати невільників, тому Аггі був "тимчасовим"[16] слугою Річарда і мусив, ясна річ, поважати його. Але негр поважав обох своїх хазяїв — і законного, й фактичного — і, коли між тими виникала суперечка, вважав за краще тримати язик на припоні. Річард кілька секунд мовчки споглядав, як негр закріплює пряжки, тоді мовив:

— Ось побачиш, якщо той молодик у ваших санях — із коннектікутських поселенців, то він неодмінно розповідатиме геть усім, що врятував моїх коней, хоч, якби він почекав з півхвилини, я б упорався з ними з допомогою батога й віжок, і сани б не перекинулися. А коли коня хапати за вудила, то неважко й зіпсувати його. Не здивуюсь, коли мені доведеться продати весь запряг через один той його ривок. — Тут Річард, кахикнувши, знову змовк, відчувши, мабуть, докори сумління, бо гудив людину, яка щойно врятувала йому життя. — А що це за один, Аггі? Ніби не зустрічав його раніше…

Негр пригадав натяк судді про Санта Клауса і стисло розповів, що вони зустріли незнайомця на вершині гори, але й словечком не прохопився про невдалий постріл судді, додавши тільки, що юнак, очевидно, не тутешній. У ті часи навіть впливові особи брали в свої сани людей, що брели пішки через сніги, отже пояснення те цілком задовольнило Річарда. Він уважно вислухав негра, а тоді сказав:

— Ну, якщо хлопчину ще не зіпсували жителі Темплтона, то, мабуть, він і справді скромний молодик. А що наміри він мав добрі, то я про нього подбаю… Може, він шукає земельну ділянку… Стривай, а може, він шукає звіра? Може, він мисливець, га, Аггі?