— Ходімо, Натті, — нетерпеливився Едвардс.
— Йду вже, йду, хлопче. Хай бог благословить вас за вашу добрість до старої людини.
Дівчата постояли, дивлячись услід старому і юнаку, тоді пішли в дім.
А Біллі Кербі тим часом, зупинивши волів, упізнав свій власний віз: Едвардс узяв його, без відома господаря, біля моста, де воли терпляче ждали на свого хазяїна, поки той розважався.
— Гей, золотенькі! — здивовано вигукнув лісоруб. — Як ви сюди потрапили? Я ж залишив вас біля моста!
— Тримайтеся курсу, — пробурмотів Бенджамін і навмання вдарив батогом, який опустився просто на плече Біллі.
— Лиха година, хто це ще такий? — загорлав Кербі, здивовано обертаючись. Але в темряві не розгледіти було обличчя, що ледь видніло над возом.
— Хто я? Стерновий на цій посудині й тримаю курс прямо, як бачиш. Так, так, міст у мене по носу, а тюрма — за кормою, от що значить добре стернувати, хлопче! Тримайтеся курсу!
— Ану, кинь батога, Бенні Помпо, а то, їй-богу, дам натруски. Куди це ти зібрався на моїй запряжці?
— На якій ще запряжці?
— Та на моїх волах і моєму возі.
— Слухай, Кербі, ти повинен знати, що Шкіряна Панчоха і я, Бенні Помпа… Ти знайомий з Беном?.. Отже, Бенні і я… ні, я і Бенні… А, хай йому всячина, коли я знаю напевно, хто саме, але хтось із нас замовив вантаж бобрових шкур, і ось ми винайняли воза, щоб відправити ті шкури додому. А я кажу тобі, містере Кербі, що ти не вмієш веслувати; ти вправляєшся з веслом, як корова з мушкетом чи панночка з шваброю.
Біллі збагнув, у якому стані стюард, і хвилину йшов поряд із возом, про щось міркуючи; тоді взяв батіг у Бенджаміна, що вже встиг заснути, й погнав волів по вулиці, а тоді через міст, у гори, до того порубу, де мав працювати наступного дня; дорогою він не зустрів нікого, крім констеблів, з якими перемовився кількома словами про втікачів.
А Елізабет простояла біля вікна майже годину, прислухаючись до віддалених вигуків переслідувачів і дивлячись на смолоскипи, що метушилися на схилі гори. Але незабаром останній гурт повернувся, розчарований і стомлений, і в селищі запанувала тиша, така сама, як тоді, коли Елізабет виходила з воріт дому, прямуючи до в'язниці.
РОЗДІЛ XXXVI
"І я б ридав, та не хотів", —
Так вождь онеїдів сказав, —
"Щоб воїна погребний спів
Жаль у собі нікчемний мав".
Томас Кемпбелл, "Гертруда з Вайомінгу"
Рано-вранці наступного дня Елізабет і Луїза, пам'ятаючи доручення Шкіряної Панчохи, зустрілися, як було домовлено, і вирушили до мосьє Лекуа. Хоч мешканці селища вже прокинулися, в крамниці людей було небагато — сам ґречний господар, Біллі Кербі, якась покупниця і хлопець-помічник.
Мосьє Лекуа з очевидною втіхою читав якогось листа, а лісоруб стояв із сокирою під пахвою, засунувши одну руку за пазуху, а другу — в кишеню куртки, і добродушно дивився на француза, немовби поділяючи його радість. У нових поселеннях панувала свобода манер, незалежно від суспільного становища людей, їхньої освіти й виховання. Коли дівчата ввійшли до крамниці, господар, не помітивши їх, саме звертався до Біллі:
— Ах, мосьє Біль! Цей лист зробив мене найщасливішою людиною! Ah, ma chиre France![63] Я знов побачу тебе!
— Я рада чути, мосьє, що ви отримали приємну звістку, — мовила Елізабет. — Але, сподіваюся, ви не назавжди полишаєте нас?
Галантний крамар заговорив тепер французькою мовою і сповістив Елізабет, що має надію незабаром повернутися на батьківщину. Однак хвилювання не заважало йому, за звичкою, обслуговувати покупців, і він, розповідаючи прегарній гості про зміну в житті своїх співвітчизників, устиг відпустити лісорубові порцію тютюну.
В листі йшлося про те, що мосьє Лекуа, який, не мавши за собою провини, втік від страху перед революційним урядом, міг повернутися до Вест-Індії, а француз сподівався посісти колишнє почесне місце в суспільстві, хоч як звик до теперішнього свого становища й вів торгівлю з великою вправністю.
Ми не будемо повторювати всі ті милі речі, якими обмінялися обидві сторони, а також безконечні запевнення француза, нібито йому дуже шкода буде втратити товариство міс Темпл. Під час цього обміну милими речами Елізабет вибрала хвильку й непомітно купила порох у хлопця-помічника, якого звали Джонатаном.
Дівчата вже зібралися йти, але мосьє Лекуа, вирішивши, мабуть, що не все сказав, з дуже поважним виглядом попросив у спадкоємиці згоди поговорити з нею віч-на-віч, посилаючись на якусь вельми серйозну причину. Елізабет погодилася, призначила час візиту, й дівчата нарешті вибралися з крамниці, куди вже почали сходитися покупці і де їх зустрічали так само ґречно, як і завжди.
Елізабет і Луїза мовчки дійшли до моста, й тут міс Грант зупинилася, бажаючи, але, видимо, не наважаючись щось сказати.
— Що з вами, Луїзо? Ви, часом, не захворіли? — стурбовано запитала Елізабет. — Може, повернемося додому, а із старим зустрінемося іншим разом?
— Ні, я здорова, тільки мені лячно… О, я не можу знов іти на ту гору! Ні, мені несила зробити це!
Це зізнання було цілковитою несподіванкою для Елізабет, яка, хоч і не мала забобонного страху перед небезпекою, що її вже не існувало, проте вважала, що дівчині не зовсім годиться самій блукати в лісі. Вона трохи помовчала, вагаючись; потім, розуміючи, що треба діяти, а не розмірковувати, твердо сказала:
— Тоді я мушу йти сама. Я не можу довіритися нікому, крім вас, у такій справі, бо можна наразити Натті на небезпеку. Почекайте мене на узліссі, аби ніхто не побачив, що я гуляю в горах сама. Мені б не хотілося, щоб пішли недоречні плітки, коли… коли… Почекаєте мене, люба моя?
— Та хоч цілий рік, коли б тільки недалеко від людей, — відповіла схвильовано Луїза. — Але не просіть мене йти на ту гору!
Переконавшись, що подруга справді не може йти, Елізабет залишила її неподалік від дороги в такому місці, де її не було видно випадковим перехожим, а сама вона могла бачити всю долину, і рушила далі вже сама. Йшла вона легкою, але твердою ходою, по тій дорозі, яка так часто згадувалась у нашій оповіді, побоюючись, що може запізнитися, бо затрималась у крамниці Лекуа, а путь до вершини гори була неблизька. Коли дівчині траплялася невеличка галява серед густого чагарника, вона зупинялася перепочити й тоді, забувши?: а хвильку про мету своєї подорожі, зачаровано дивилася на долину, що простиралась під її ногами. Через тривалу посуху зелень узялася буро-жовтими плямами, й краєвид, дарма що той самий, втратив уже свіжість і веселість, якими пишав на початку літа. Навіть небо, здавалося, страждало від спеки так само, як і земля: сонце сховалося за імлою, що повисла в повітрі, мов тонкий серпанок з диму. Лише де: не-де крізь цю завісу проглядала бліда синява, а на крайнебі темною масою ворушилися хмари, ніби природа збиралась на силі, щоб послати нарешті живлющі потоки людям на благо. Повітря було сухе й гаряче, дихати було важко, але Елізабет поспішала нагору, незважаючи ні на що, бо добре уявляла собі, як засмутиться і в якому безпорадному становищі опиниться старий мисливець, коли не отримає від неї допомоги.