Оповідання
В нього очі наче волошки в житі. А над ними з-під драного картузика волосся — білявими житніми колосками. Це — Пилипко. А ще — сорочечка, штанці на ньому із семірки, полатані-полатані. Бо — бідняки. І хата ген за тином розваленим така ж полатана і вбога. А за нею до левади — клаптик городу — кущі ступити ніде... Це так було, так є. І є ще десь у степу шмат "панської" землі (як революція стала — з комітету дали), і на ній зараз хвилюється жито й пшениці ярої смужечка. Колосочками тихо так: ш... ш... А жати чи то ж доведеться? Іде громадянська війна. В окрузі гайдамаки і німці гвалтують, усе одбирають назад, на старе повертають... Ось і до них у Михнівку сьогодні вступили. Пилипко з хлопцями-пастухами бачив усе з горба, де пасли. Сперш — ген-ген на шляху знялася курява. Придивились — аж то солдати, валка за валкою. Село в долині мовчало. І враз забовкав на сполох дзвін, і постріл бахнув під вербами, другий, ще... Заклекотіло. Валка тоді розсипалася по степу й сунула цеп за цепом усе ближче, ближче... Іноді де на горбочку залягали в житі. ї чітко тоді строчили кулемети й гаркали залпи. Знов схоплювались і сунули, сунули... Довго так. Та все ж надвечір підійшли аж до маєтку, що край села, аж до левад. За вербами хлопцям не видко вже стало. Чулося лише — як шарпнувсь крик: "А-а-а" — покотився степом. Постріли стихли. Згодом пролунали десь по селу, потім — за селом, потім — далі, далі... Пилипко зітхнув сумно і сказав:
— Отак, відступили наші.
А Данило, товариш його, мовчки глянув на нього і теж зітхнув...
Пізно ввечері хлопці поверталися з худобою додому. В куряві помалу їхали на конях і мовчали — посмутилися. Хіба кине який уголос лайку на корову, що забрела в пшеницю.
— А здохла б ти була йому до вечора! Ач, тісно їй дорогою!
І батогом — лясь, лясь... Знов мовчали.
А обабіч шляху з тихим шумом хлюпались зелені хвилі хлібів. Плинули, плинули...
Як проїздили повз маєток, Пилипко перший побачив німця в синьому на воротях, а на подвір'ї — повозки, метушню людей. Сказав хлопцям:
— Диви, штаб, мабуть.
Ті кинулись очима й принишкли. А як од'їхали геть, хтось сказав:
— Це контрибуцію стягати. От у Пісках було вже таке. Розстріляли багацько, одбирали все. Це щоб, значить, панський маєток назад постановити.
Пилипкові очі блиснули одразу.
— Ну, чорта з два, — кинув він і підвів з викликом голову. — Хай спробують. Он Грицько з партизанами забігав поза он ту ніч, то казав: "Ми як турнемо німців, то аж у "Ірманії" оглянуться".
А все ж чомусь похмурився. Очима одшукав свою Лиску (корова це їхня) і поглядом із жалем погладив її: "може, і тебе одберуть". Торік іще телицею з комітету дали їм її з загонів поміщицьких. А тепер, може, назад одберуть.
Мовчав усю дорогу вулицею. І хлопці мовчали, тривожно прислухалися, як билося сполохане село. З усіх кінців гвалтували собаки. Вулицею прогупотів роз'їзд — зник у степу... А люди в сутінях нечутно сновигали по городах, поза соломами — ховались. Десь болючий крик бентежив ніч — били когось, і плакала жінка, діти...
У Пилипка аж похолонуло в грудях. І коли звернули за ріг, де й їхню хату вже видко, хапливо глянув туди. Не світилося ще. Маленькими віконечками убога хата дивилася на вулицю й принишкла. І на подвір'ї тихо так.
Під'їхавши до воріт, хлопець сплигнув з коня й одчинив їх. А тоді поставив коня в конюшню, а корову до ясел прив'язав. З хати з дійницею вийшла мати і, мовчазна, підійшла до корови. Пилипко теж мовчки стояв та одбивав теля, поки мати доїла. Лише як скінчила вже і, сумна, корівку погладила, сказав тихо:
— Та чого ви, мамо? Може, ще і не візьмуть.
Мати глянула журно на сина й зітхнула:
— Е, де вже не візьмуть! — А згодом, як повернула вже до хати, додала: — Ще хоча б тільки це. А то ж Грицько в партизанах. А за це — ой, як у них строго!..
Тихо пішла до хати. А Пилипко за нею — тихо, як тінь.
У хаті поночі. Біля припічка сиділо кілька "дядьків" і пихкали цигарками, про щось стиха розмовляючи. Як рипнули двері—стихли були одразу, та, забачивши, що то свої, заспокоїлись і почали знов.
— Тікати треба! — сказав Микита Горобець (Пилипко пізнав з голосу). — Бо розстріляють, це як дважди два. Он у Пісках — чули ж? Завели в глинища та й побили всіх. А кого не знайшли — хати палили.
Тиша в хаті. Десь у сутінях зітхнула мати і дітвора заскиглила. Батько тоді озвавсь:
— А я нікуди не тікатиму, — сказав і хвильно затягся цигаркою раз, удруге, — уб'ють, хай! А як хату спалять, куди ж сім'я подінеться? З торбами попідтинню?!
— Не спалять.
— Хто їм дав право таке? — заговорили всі одразу гнівно й розмахуючи руками.
— Ну, перевернулося на старе, одбери назад. А палити, а вбивати... за що ж!
— Та й сини добрі, — сказав батько Пилипків і похилився головою, — батьків тягають, а вони десь у лісі попритулювались.
Микита Горобець захвилювавсь.
— Не говори так, Явтуше, — сказав він і, прихилившись, почав пошепки розповідати, як учора партизани під Хведорівкою билися з німцями та гайдамаками. — Душ до півсотні втратили своїх, а тоді кинулися до лісів і одразу за Вітровою Балкою в ярах поховалися. Сім верст усього, їм тільки звістку дати, а то налетіли б — як язиком злизало б оцю напасть.
— Еге ж, дай звістку, як із слободи нікого не випускають. Мало того, що вб'ють, як зловлять, а ще й усе село спалити можуть.
Змовкли, лиш цигарки блищали. От якась пихнула полум'ям і на мить освітила убогу хатину, похмурі постаті в тютюновім диму. Знадвору хтось грюкнув дверима, і жінка якась захекана вбігла — стала на порозі.
— Микита у вас?
— А що таке? — озвався той і підвівся. Всі теж стали на ноги. А жінка раптом заголосила, затуливши руками обличчя. Чулось лише, що когось забрали й били дуже, а це у штаб повели... Тужила жінка й билася в тузі. Микита тоді дуже стиснув їй руки і кинув пошепки:
— Цить! Ще почують...
Хапаючись, вийшли з хати. Пилипко бачив у вікно, як далі, сутінями, подалися вони на город і десь у бур'янах загубилися...
Тихо стало в хаті. Знадвору десь поблизу гвалтували собаки і крики чулися. Батько довго прислухався. А тоді хвильний пройшовся по хаті й сів у кінці столу. Поклав руки свої мозолясті, натруджені, простяг по столу і важко впав на них головою. Тиша. Бриніла десь муха у миснику в павутинні. Хлипала мати, до припічка прихилившись, і вся аж скорчилась, маленька така стала. У Пилипка тремтіли руки і горлянку немов петлею здавило. Та він не плакав. Гостро в темряву дивився на сіру постать кінець столу. І враз: