Одначе прийнятий нею лист непокоїв її надзвичайно. Вперше входила вона в потаємні, тісні зносини з молодим мужчиною. Його зухвалість жахала її. Вона картала себе за необережне поводження й не знала, що робити: чи перестати сидіти біля вікна і неуважністю охолодити в молодому офіцері охоту до дальших переслідувань? — чи одіслати йому листа? —чи відповісти холодно й рішуче? їй ні з ким було порадитись, в неї не було ні подруги, ні наставниці. Лизавета Іванівна зважилась відповісти.
Вона сіла до письмового столика, взяла перо, папір:— і задумалась. Кілька разів починала вона свого листа,— і рвала його: то вирази видавались їй надто поблажливими, то надто жорстокими. Нарешті їй пощастило написати кілька рядків, якими вона була задоволена. "Я певна,— писала вона,— що ви маєте чесні наміри і що ви не хотіли образити мене необдуманим вчинком; але знайомство наше не повинно б початись таким чином. Повертаю вам листа вашого й сподіваюся, що не буду надалі мати причини скаржитись на незаслужену неповагу".
Другого дня, побачивши, що йде Герман, Лизавета Іванівна встала від п'яльців, вийшла в залу, розчинила кватирку й кинула листа на вулицю, покладаючись на спритність молодого офіцера. Герман підбіг, підняв його й увійшов до кондитерської крамниці. Зірвавши печатку, він знайшов свого листа й відповідь Лизавети Іванівни. Він того й чекав, і повернувся додому, дуже заклопотаний своєю інтригою.
Три дні по тому Лизаветі Іванівні молоденька, бистроока мамзель принесла записочку з модної крамниці. Лизавета Іванівна розгорнула її, стурбована, передбачаючи грошові вимоги, і раптом упізнала руку Германа.
— Ви, серденько, помилились,— сказала вона,— ця записка не до мене.
— Ні, справді-таки до вас! — відповіла смілива дівчина, не ховаючи лукавої посмішки.— Звольте прочитати!
Лизавета Іванівна проглянула записку. Герман вимагав побачення.
— Не може бути! —сказала Лизавета Іванівна, злякавшись і поспішності вимог і способу, до якого він удався.— Це писано таки не до мене! — І розірвала листа на дрібні клаптики.
— Коли цей лист не до вас, навіщо ж ви його розірвали?— сказала мамзель,— я повернула б його тому, хто його послав.
— Будь ласка, серденько! — сказала Лизавета Іванівна, спалахнувши від її зауваження,— більше до мене записок не носіть. А тому, хто вас послав, скажіть, що йому має бути соромно...
Але Герман не вгамувався. Лизавета Іванівна щодня діставала від нього листи, то тим, то іншим способом. Вони вже не були перекладені з німецької. Герман їх писав, натхненний пристрастю, й говорив мовою, йому властивою: в них висловлювалась і непохитність його бажань і безлад неприборканої уяви. Лизавета Іванівна вже й не думала їх відсилати: вона впивалась ними; стала на них відповідати, і її записки ставали щораз довші й ніжніші. Нарешті, вона кинула йому в вікно такого листа:
"Сьогодні бал у ***ського посланника. Графиня там буде. Ми залишимось години до другої. Ось вам нагода побачити мене на самоті. Тільки-но графиня поїде, її люди, певне, розійдуться, в сінях лишиться швейцар, але й він звичайно йде в свою комірчину. Приходьте о-пів на дванадцяту, йдіть просто на сходи. Коли ви стрінете кого в передпокої, то ви спитаєте, чи дома графиня. Вам скажуть нема,— і робити нічого. Вам доведеться повернутись. Але, мабуть, ви не стрінете нікого. Дівчата сидять у себе, всі в одній кімнаті. З передпокою звертайте ліворуч, ідіть усе прямо до графининої спальні. В спальні за ширмами побачите двоє маленьких дверей: праворуч до кабінету, куди графиня ніколи не входить: ліворуч у коридор, і тут же вузенькі кручені сходи: вони ведуть до моєї кімнати".
Герман трепетав, як тигр, чекаючи призначеного часу. О десятій годині вечора він уже стояв перед будинком графині. Погода була жахлива: вітер вив, ішов мокрий лапатий сніг; ліхтарі світились тьмяно; вулиці були порожні. Зрідка чвалав Ванько на охлялій шкапині своїй, виглядаючи запізнілого сідока.— Герман стояв у самому сюртуку, не помічаючи ні вітру, ні снігу. Нарешті графинину карету подали. Герман бачив, як лакеї винесли попід руки згорблену старуху, вкутану в соболеву шубу, і як слідом за нею, в холодному плащі, з головою, прибраною свіжими квітами, промайнула її вихованка. Дверцята зачинились. Карета важко покотила по м'якому снігу. Швейцар замкнув двері. Вікна померхли. Герман став ходити коло спорожнілого дому: він підійшов до ліхтаря, поглянув на годинника,— було двадцять хвилин на дванадцяту. Він лишився під ліхтарем, втупивши очі в стрілку годинника й вичікуючи решту хвилин. Рівно о-пів на дванадцяту Герман ступив на ґанок графині й зайшов у яскраво освітлені сіни. Швейцара не було. Герман побіг по сходах, одчинив двері в передпокій і побачив слугу, що спав під лампою, в старовинному заяложеному кріслі. Легким і твердим кроком Герман пройшов повз нього. В залі й вітальні було темно. Лампа ледве їх освітлювала з передпокою. Герман увійшов у спальню. Перед ківотом, де повно було старовинних ікон, світилась золота лампада. Злинялі штофні крісла й дивани з пуховими подушками, з облізлою позолотою, стояли в печальній симетрії біля стін, оббитих китайськими шпалерами. На стіні висіли два портрети, писані в Парижі m-ms Lebrun*. На одному з них намальовано було чоловіка років сорока, рум'яного й повновидого, в яснозеленому мундирі та з зіркою; на другому — молоду красуню з орлиним носом, з зачесаними скронями і з трояндою в пудреному волоссі. По всіх кутках стирчали фарфорові пастушки, столовий годинник роботи славного Leroy*, коробочки, рулетки, опахала й усякі дамські іграшки, винайдені при кінці минулого століття разом із Монгольф'єровим балоном та Месмеровим магнетизмом. Герман пішов за ширми. За ними стояло маленьке залізне ліжко; праворуч були двері, що вели в кабінет; ліворуч другі—в коридор. Герман їх одчинив, побачив вузькі кручені східці, які вели до кімнати бідної вихованки... Але він повернувся й увійшов у темний кабінет.
Час минав повільно. Все було тихо. У вітальні пробило дванадцять; по всіх кімнатах годинники один за одним продзвонили дванадцять—і все замовкло знов. Герман стояв, припавши до холодної груби. Він був спокійний; серце йому билось рівно, як у людини, що зважилась на що-небудь небезпечне, але необхідне. Годинники пробили першу й другу години ранку,— і він почув дальній стукіт карети. Мимовільне хвилювання охопило його. Карета під'їхала й спинилась. Він почув, як стукнула опущена підніжка. В домі заметушились. Люди побігли, пролунали голоси й дім освітився. До спальні вбігли три старі покоївки, і графиня, ледве жива, ввійшла й опустилась у вольтерівське крісло. Герман дивився в щілинку: Лизавета Іванівна пройшла повз нього. Герман почув її квапливі кроки по східцях. У серці його спалахнуло щось схоже на докір сумління і знов замовкло. Він скам'янів.