— Я все зрозумів, — сказав Хрипатий. — Дякую. — Потім, повагавшись, запитав: — Може, адвоката?
— Hi, — сказав Редрік. — Усі гроші до останнього мідяка — дружині. З привітом.
Він повісив слухавку, огледівся, глибоко запхав руки в кишені штанів і поволі пішов угору по Гірницькій вулиці між порожніми, покинутими будинками.
3. Річард Г. Нунан, 51 рік, представник постачальників електронного обладнання при Хармонтському філіалі МІПК
Річард Г. Нунан сидів за столом у себе в кабінеті і малював чортиків у величезному блокноті для ділових нотаток. При цьому він співчутливо усміхався, хитав лисою головою і не слухав відвідувача. Він просто чекав телефонного дзвінка, а відвідувач, доктор Пільман, лінькувато йому виговорював. Чи гадав собі, що йому виговорює. Чи хотів змусити себе повірити, ніби йому виговорює.
— Ми все це врахуємо, Валентине, — сказав нарешті Нунан, домалювавши десятого для рівного рахунку чортика і закривши блокнот. — Справді, неподобство...
Валентин простягнув тонку руку й акуратно струсив попіл у попільницю.
— І що ж саме ви врахуєте? — ввічливо поцікавився він.
— А все, що ви сказали, — весело відповів Нунан, відкидаючись у кріслі. — До останнього слова.
— А що я сказав?
— Це несуттєво, — промовив Нунан. — Що б ви не сказали, все буде враховано.
Валентин (доктор Валентин Пільман, лауреат Нобелівської премії і все таке інше) сидів перед ним у глибокому кріслі, маленький, вишуканий, охайний, на замшевій курточці — жодної плямки, на попідсмикуваних штанях — ані зморшки; сліпуча сорочка, строгий одноколірний галстук, сяючі черевики, на тонких блідих губах — єхидна усмішечка, величезні чорні окуляри приховують очі, над широким низьким чолом — чорне волосся жорстким їжачком.
— Як на мене, вам даремно платять вашу фантастичну платню, — сказав він. — Мало того, Діку, по-моєму, ви ще й саботажник.
— Тс-с-с! — промовив Нунан пошепки. — Заради Бога, не так голосно.
— Справді, — вів далі Валентин. — Я доволі давно стежу за вами: як на мене, ви зовсім не працюєте...
— Одну хвилинку! — урвав його Нунан і протестуюче помахав товстим рожевим пальцем. — Як це не працюю? Хіба хоч одна рекламація залишилася без наслідків?
— Не знаю, — сказав Валентин і знову струсив попіл. — Приходить хороше обладнання, приходить погане обладнання. Хороше приходить частіше, а при чому тут ви — не знаю.
— А от якби не я, — заперечив Нунан, — хороше приходило б рідше. Крім того, ви, вчені, весь час псуєте хороше обладнання, а потім заявляєте рекламації, і хто вас тоді покриває? От, наприклад, що ви зробили з "нишпоркою"? Чудовий апарат, блискуче заявив про себе в геологорозвідці, стійкий, автономний... А ви ганяли його в цілковито ненормальних режимах, загнали механізм, як скакуна...
— Напоїли не вчасно і не дали вівса... — зауважив Валентин. — Конюх ви, Діку, а не промисловик!
— Конюх, — замислено повторив Нунан. — Це вже краще. От кілька років тому тут працював доктор Панов, ви його, мабуть, знали, він потім загинув... Так от, він гадав, що моє покликання — розводити крокодилів.
— Я читав його праці, — сказав Валентин. — Дуже серйозна і розважлива людина. На вашому місці я поміркував би над його словами.
— Добре. Поміркую на дозвіллі... Ви мені краще скажіть, чим вчора закінчився випробувальний запуск СК-3?
— СК-3? — повторив Валентин, наморщуючи бліде чоло. — А... "Скоморох"! Нічого особливого. Маршрутом пройшов добре, приніс кілька "браслетів" і якусь пластинку невідомого призначення... — Він помовчав. — І пряжку від підтяжок фірми "Люкс".
— А що за пластинка?
— Сплав ванадію, поки важко сказати точніше. Поведінка нульова.
— Чому тоді СК її притяг?
— Запитайте у фірми. Це вже з вашої галузі.
Нунан замислено постукав олівчиком по блокноту.
— Зрештою, це ж був пробний запуск, — промовив він. — А може, пластинка розрядилася... Знаєте, що я вам пораджу? Зажбурте її знов у Зону, а через днинку-другу пошліть по неї "нишпорку". Я пам'ятаю, позаминулого року...
Задзвонив телефон, і Нунан, відразу забувши про Валентина, схопив слухавку.
— Містер Нунан? — запитала секретарка. — Вас знову пан Лемхен.
— З'єднуйте.
Валентин підвівся, поклав згаслий недопалок у попільницю, на прощання покрутив біля скроні двома пальцями і вийшов — маленький, прямий, доладний.
— Містер Нунан? — пролунав у слухавці знайомий млявий голос.
— Слухаю вас.
— Нелегко застати вас на робочому місці, містере Нунан.
— Прийшла нова партія...
— Так, я вже знаю. Містере Нунан, я приїхав ненадовго. Є кілька питань, які необхідно обговорити при особистій зустрічі. Маються на увазі останні контракти "Міцубісі Денсі". Юридичний бік.
— До ваших послуг.
— Тоді, якщо ви не заперечуєте, хвилин через тридцять у конторі нашого відділку. Вас влаштовує?
— Цілком. Через тридцять хвилин.
Річард Нунан поклав слухавку, підвівся і, потираючи пухкі руки, пройшовся кабінетом. Він навіть заспівав якийсь модний шлягер, але відразу ж пустив півня і добродушно засміявся над собою. Потім він узяв капелюх, перекинув через руку плащ і вийшов у приймальню.
— Дитинко, — сказав він секретарці, — мене понесло по клієнтах. Залишайтеся командувати гарнізоном, утримуйте, як кажуть, фортецю, а я вам принесу шоколадку.
Секретарка розцвіла. Нунан послав їй повітряний поцілунок і покотився по коридорах Інституту. Кілька разів його намагалися спіймати за полу — він вивертався, віджартовувався, просив утримувати без нього позиції, берегти нирки, не напружуватися, і зрештою, так ніким і не зловлений, викотився з будівлі, звично змахнувши нерозкритою перепусткою перед носом чергового сержанта.
Над містом висіли низькі хмари, парило, перші невпевнені краплі чорними зірочками розпливалися на асфальті. Накинувши плащ на голову і плечі, Нунан підтюпцем пробіг уздовж шеренги машин до свого "пежо", пірнув усередину і, зірвавши з голови плащ, жбурнув його на заднє сидіння. З бокової кишені піджака він видобув чорну круглу паличку "етака", вставив її в акумуляторне гніздо й засунув великим пальцем до клацання. Потім, посовгавшись задом, він зручно влаштувався за кермом і натиснув педаль. "Пежо" безшумно викотився на середину вулиці і помчав до виходу з передзонника.