Науково-фантастичний роман
МІРАЖ
1
Михайлюк у своїй великій, заставленій розмаїтою апаратурою, кімнаті розробляв новий акустичний метод для прозвучування порід. Його старовинний письмовий стіл нагадував верстак і стояв під глухою стіною з наклеєними на ній кресленнями дельтаплана і вирізкою з ілюстрованого журналу. Людина в овальних окулярах, над якою просвічувалося на сонці мусянжеве перетинчасте крило, була схожа на велетенську осу. Фотографував, мабуть, також дельтапланерист, бо внизу було видно схил пагорба, а далі — вузеньку річку, порослу деінде верболозами. Впізнати на знімку Михайлюка було важко, але то таки був він.
Попри велику кількість приладів, кімната справляла враження обжитої чи не по-домашньому. Сам господар найчастіше сидів у кріслі за прозвучувачем порід. Але, траплялося, я заставав його за виготовленням якоїсь деталі для дельтаплана; для цього на письмовому столі було приладнано лещата і невелике електроточило.
Михайлюка не можна було назвати компанійським чоловіком, хоча й відлюдьком він теж не був. Весь його час поглинала робота над акустичним методом, на який у міністерстві покладали великі надії. З вузлами дельтаплана морочився у хвилини відпочинку. Свої заняття він відкладав тільки тоді, коли заходив Ткач. Щось їх поєднувало — може, те, що були одного віку, а, може, щось інше... Тільки з Ткачем вони могли вести тривалі бесіди, які затягувалися допізна. Власне, Ткач мене з ним і познайомив. Мабуть, через це він і до мене ставився з відкритим серцем. Хоча довірливості, яка була в його стосунках з Ткачем, у нас не складалося. Загалом вдачу Михайлюк мав урівноважену. Та траплялося бачити його і знервованим; надто, коли щось не клеїлося з дослідами. Якось зайшовши до нього по обіді з банкою кави, я застав його вкрай заклопотаним. Він сидів перед прозвучувачем порід і в заціпенінні спостерігав, як крутяться дві бобіни. Худорляве обличчя з різкоокресленими надбрівними дугами, гострим носом і тонкими губами було якесь чуже, навіть сердите. Мене, схоже, помітив тільки тоді, як я відкрив банку і з неї війнуло пахощами свіжозмеленої арабіки. Він вимкнув прилад, скинув навушники і, не озвавшись і словом, заходився лаштувати електрокавоварку.
Аж коли зачахкала кавоварка і у чашечках запарував брунатний напій, я зважився запитати:
— Щось не так?
Він зиркнув на мене все ще сердитими очима і припав губами до чашки. Нарешті озвався:
— Все не так... Ні сіло, ні впало з’являються якісь дивні звукові перешкоди. Грішив на конденсатори, потім на опірники. Нарешті дотумкав змонтувати ще один такий самий прилад... Щойно з’являлася та звукова завада, як я враз перемикав на дубль. Де там...
— Мо’, залізниця?
— Ну, по-перше, я й без приладу чую, коли рухається поїзд. А по-друге, там скоріше сейсмічні, аніж звукові коливання.
— І як довго та перешкода псує вам настрій?
— Як коли. Буває, не більше п’яти хвилин, а часом і до години.
— Може, десь акустичний прилад працює? — висловив я припущення.
— Та я вже всі кімнати, всі поверхи обнишпорив... Навіть на горищі і в підвалі побував.
Михайлюк рушив до прозвучувача порід, певне, хотів, щоб я послухав звукозапис, але в цю мить прочинились двері і на порозі з’явився завідуючий відділом.
— Так от звідки пахощі! — Природа наділила зава приємним, дещо приглушеним голосом і блискучими чорними очима. В мене кожного разу виникало відчуття, що охват тих очей сягав щонайменше двісті градусів. Вони добре бачили не тільки попереду, а й з боків. Ясна річ, то була всього лише моя помисливість... Завідуючий відділом тим часом наблизився до письмового столу і втупився у фото дельтапланериста на стіні. Обличчя його стало добрим, майже лагідним. По хвилі він озвався:
— Дивний знімок... На перший погляд — не людина, а комаха якась. Велетенська золотиста бабка чи оса...
— Ага. Мені спершу теж так здалося, — потвердив я і запропонував: — Може, й вам кави?..
— Ні, ні, — відказав, чомусь зніяковіло, завідуючий відділом і, ще раз окинувши своїм "стереопоглядом" кімнату, вийшов.
Коли за ним зачинились двері, я спитав у Михайлюка:
— А хіба він не знає, що то ви на фото?
— Не знає, — відказав Михайлюк. — І, гадаю, знати йому про те не варто.
2
Десь за тиждень по тому, проходячи коридором, я почув за дверима Михайлюкової кімнати голоси. Було саме по обіді. Отож я, прихопивши банку з кавою, попрямував до акустика. А там панувала ідилія. На вікні у клітці тупцював папуга.
— Мамба хоче помаранчу! — волав він. — Помар-ранчу, помар-ранчу!
— А чи не переб’ється Мамба грушею? — озивався до нього Михайлюк, щось паяючи за столом.
— Помар-ранчу! — зухвало вимагав птах, тріпочучи сіро-зеленими крилами і стрижучи оранжевим хвостом.
— Гадаю, груша також прикрасить стіл Мамби... — казав Михайлюк. І до мене: — Бачили такого? Помаранчу йому подавай...
З моєю появою збудженість папуги помітно пригасла і незабаром поступилася місцем допитливості. Він сторожко зиркав на мене то одним оком, то іншим...
Коли ми повсідалися з наповненими чашками, Михайлюк, кивнувши на птаха, пояснив:
— Ткачів... Доглянути нікому. — Перегодом додав: — Контрабанда. Ткач проніс його на митниці, загорнувши в рушник.
Зателефонував мені Михайлюк наприкінці робочого дня.
— Загляньте на хвилину, — сказав.
У голосі вчувалася чи то розгубленість, чи то тривога.
Я облишив свої папери і поспішив на поклик. Перше, що впало в очі — папуга. Він метався по клітці, гриз гойдалку, настовбурчував пір’я, як це робить горобець, купаючись у пилюці, і якось тоненько-тоненько пищав. Михайлюк стояв біля прозвучувача, притисши рукою до вуха один із навушників. Він кивнув спершу на папугу, потім на бобіни і тихо сказав:
— Чуєте щось?
Я прислухався. Долинало гудіння траси, набіг і затих звук електрички, хтось грюкнув у коридорі дверима. Але то був звичайний фон. Нічого більше я розчути не спромігся. Тоді Михайлюк підніс мені до вуха навушник і я вловив чіткий, хоч і тихий, тон. Чимось він нагадував звук, який доводилося чути у парку в сутінках, коли вилітають на полювання кажани.
Тим часом папуга неначе сказився. Пір’я, горіхове лушпиння, вичавки груші летіли навсібіч із клітки. Він бив крилами так, ніби силкувався видертись з якихось невидимих пазурів, і тоненько пищав, майже так само, як чулося в навушнику.