— А як же їй силу вертати? — питав дід. Зінько почав був розказувати, що прочитав недавно в книзі, але дід і слухати не хотів, тільки рукою махнув:
— Ат! Вигадки! Колись і вчених не було, та які врожаї були! А тепер через те й неврожаї, що вчені понаставали, не вірять нічому старосвітському, все в їх дурниця! Гнівається земля — тим і не родить! От що!..
— Хіба земля жива, діду? — спитала Гаїнка.
— А ти думаєш — ні? Вона все чує й знає. Усі гріхи людські бачить і вгинається, як по їй грішник іде... а як якого то й з ями викине мертвого. Як люди гарні до неї, вона радіє й пособляє їм, а як ні, то плаче й гнівається.
— Та чого ж вона гнівається? — спитався, усміхаючись, Зінько.
— Того, що її не шанують! Вона — наша мати, вона — свята! Її цілувати треба, кланяючись!.. А в нас що роблять? Не то дитина дурна, а й здоровий лобуряка сяде та й давай кийком гатити по їй. Іграшки йому!.. Або, колись було, молодиця, як несе обід орачам, то вбереться, як на Великдень: візьме плахту гарну, розпустить намітку довгу, бо так треба до землі йти. От воно й родило і на вгороді, й на полі. А тепер іде молодиця, прости господи, як та росомаха: у самому очіпку, ще й начоси повипускає, а замість плахти задрипана спідниця. Ну, хіба ж це шана землі? Ну, вона, свята, й гнівається.
Гаїнка глянула на свої коліна й побачила там плахту; тоді лапнула себе за голову: неслухняне русяве волосся все вилося з-під очіпка. Вона мерщій ухопила хустку, що лежала біля неї, й напнулася.
— Ні, діду,— відказав Зінько,— тут не в тому сила.
— Ат! — перепинив його дід.— От я тебе люблю дуже, Зіньку, що ти добрий чоловік і гарно, по-божому, живеш, а то вже не люблю, як ти з книжок почнеш верзти всячину. То вже від лукавого, оті книги.
— Адже й євангелія — книга,— сказав Зінько. Дід розсердився:
— Що ти рівняєш? То євангелія, а то казна-що!.. От уже не люблю!..
По стежці від поля почулася хода.
— Батько, батько йдуть! — скрикнула Гаїнка. І справді, незабаром на краю пасіки стала висока гарна постать Остапова.
— Здорові, тату! З неділею.
— Здоров, сину! І тебе з неділею.
— І ти тут, Зіньку? Здоров!
— Здорові, тату!
— А чом же ти до мене з Гаїнкою не прийшов? У мене до тебе й діло є.
— Казала мені Гаїнка. Яке ж там діло?
— Нехай же згодом,— одпочину трохи. Сів до гурту й почав розпитувати діда Дороша про пасіку. Погомонівши, сказав до зятя:
— А ходім, Зіньку, до того лану, що біля кривої балки, я там щось хочу тобі показати.
— І я з вами,— скочила Гаїнка.
— Ні, ти не ходи,— звелів батько.— Ми зараз вернемось.
— Ну, дак вертайтеся ж швидше! Тесть із зятем пішли з пасіки. Вийшовши на поле, пішли помалу серед високих житів. Зінько мовчав, дожидаючись, поки тесть сам озветься з своїм ділом. Як уже відійшли трохи геть, той загомонів:
— От що, Зіньку: е в мене одно діло дуже добре.
— Ану, скажіть!
— Знаєш ти Горянського землю? Добра земля?
— Ще б пак!
— Що, якби нам її в посесію взяти?
— Еге! Де ж таки? Дві з половиною тисячі десятин! Хіба ж то на нашу силу?
— Аби схотіли, то буде й на нашу. Зберемо такий гурт, товариство, візьмемо землю, а тоді поділимо частками — скільки кому треба. Адже тобі треба?
— Та трохи таки треба...
— І гаразд! І добре! — зрадів Остап.— Візьмеш скільки схочеш.
— Або ще й на скільки грошей вистачить.
— За гроші не турбуйсь! — одказав Остап.— Коли в тебе зараз усіх нема, то можна на який час позичити, здобути... А там земля їх верне... Це вже я тобі грошей добуду.
— Спасибі вам, тату!
— Дак виходить — пристаєш?
— Чому — ні? Як уся громада пристане, то й я.
— Та ні ж бо! Це не вся громада братиме землю, а так — товариство, гурт.
— А як на мою думку, то краще, якби вся громада... Ну, а хто ж у тому гурті?
Остап почувався, що тепер він аж у самих суточках. Одначе не виявляв того, а казав певним голосом :
— Та люди все гарні, заможні,— нема чого боятися, що невидержка буде з грішми, як панові платити.
— Хто ж то?
— Та ось — я та ти... Тонконоженко Терешко... сват Манойло Гаврилович... Ну, вже тут, знаєш, не минеш і Дениса... Хоч ти його й не полюбляєш, та таки ж він тобі брат, то треба вам родичатися...
— А ще хто? — допитувався Зінько.
— Та, мабуть, і всі...
— Ні, цих мало: не подужають.
— Та ще буде старшина... та Яхрем Рябченко... Вавилов... Оце поки й усі... Може, ще кого доведеться приняти,— того вже не знаю. Діло баришовите! Тут так, що можна на карбованець два заробити.
— А чого ж то воно таке баришовите? — випитував Зінько.
— От так! Та земля ж яка там добра — це раз. А друге — ціну на землю тоді вже ми самі, яку схочемо, скажемо, бо навкруги не буде такої землі, щоб нашим диблянам брати... Ну, дак скільки ж тобі десятин?
— Ніскільки,— відказав спокійно Зінько.
— Як то? — здивувавсь Остап.— А ти ж казав, що пристанеш.
— І пристану, коли вся громада візьме землю.
— А з нами ж чому не хочеш?
— Бо це багацьке товариство. Воно хоче підгорнути під себе громаду, а я того не хочу. I вам раджу, тату, до таких негарних людей не приставати.
— Що ти мене вчиш? Я старіший за тебе!
— Дарма, тату, аби я до діла казав.
— Чорт зна що ти кажеш! Ти лучче покинь оте все та приставай!
— Ні, цього не буде.
Остап почав умовляти, рахувати, які бариші будуть, як Зінько забагатіє...
— Нащо ви мені, тату, це кажете? Хоч бариш і добрий, дак грішний.
Тоді Остап зовсім розсердився. Що він, Зінько, все носиться з своєю правдою? Чи він думає, що сам за всіх розумніший та святіший? Нехай лиш слухається старіших за себе людей!
Зінько не змовчав і відказав, що не все, що старе, те й добре. Остап украй розгнівався, покинув Зінька серед поля і, не попрощавшись, пішов сам додому на село.
Зінько вернувся на пасіку і був там аж до вечора. Вже зірки позасвічувались на темно-блакитному небі і роса лягла важкими краплями на траву й на хліб, як Зінько з Гаїнкою верталися вдвох із пасіки додому, ідучи вузенькою стежечкою поміж високими житами.
— Що тобі батько казали? — питала Гаїнка, тулячись до Зінька.
— Закликали, щоб пристав до їх у товариство: батько, Денис, Тонконоженко, Манойло, старшина, Рябченко, Вавилов... щоб гуртом наймати землю.
— А ти ж?
— А я не схотів.