Дома в Зінька було все гаразд. Дід Дорош так і лишився в його жити. З дідом було добре, тільки з тестем ніяк: одколи Зінько вернувся з тюрми, він до його і в хату не зазирнув. Зінько й собі дуже вразився, довідавшися про Остапові заміри розрізнити його з Гаїнкою. Спершу так обурився, що не думав до його ніколи й озиватися. Та почала вже теща намагатися, щоб помирити зятя з чоловіком, а Зінько поміркував собі, що таки він батько Гаїнці, і наважився не сваритися з їм зовсім, тільки не хотів до його йти, думаючи, що Остап зрозуміє-таки, як велико провинив перед дочкою й зятем, і якось тую провину направить. Одначе Остапові й на думку не спадало становити себе винним перед дітьми, а що йому ніяково було стріватися з Зіньком, то обминав його де міг. Коли часом і зустрінуться на вулиці, то до шапок торкнуться: "Здорові!" —"Здоров!" — та й годі, вже й поспішаються швидше розійтися.
Так минав уже другий місяць, одколи Зінько повернувся з тюрми додому. З початку третього наспів і кінець справі про пересельську землю. Постанову громадську скасовано, землю зовсім забрано від Дениса. І Копаниця, й Денис кинулись були в город, щоб зарятувати справу, та нічого не могли зробити. Одним тільки й повеселили їх: сказано, що касується тільки ця постанова громадська, а коли б громада знову таки продала Денисові землю та постанову до ладу написано, то тоді вже не скасують.
Довідавшися про це, Денисове товариство зараз зійшлося на пораду в Рябченка.
Тепер, маючи дорогу через свою пересельську землю, дибляни знову могли наймати землю в пана Добровольського, і не треба їм було їхати до неї тридцять верстов, обминаючи болото — це ж і припиняло їх, як земля в Дениса була. Таким робом усі заміри Рябченкового товариства гинули, і диблянська громада вихоплювалася їм з рук. Це вже й видко було: Зінька слухають більше, ніж їх. Еге, кажуть, і вас можна збити! Ми, кажуть, цих старшину, й старосту, й писаря поскидаємо,— інших настановимо: Зінька та Карпа. А курс і старшині, й старості кінчається цього року восени. Коли б їм пощастило справді своїх людей настановити, дак це була б пропаща справа. Тоді що хотіли б, те з їми ті горлопані й робили б. Звісно, не з-так то легко й скинути хоч би й Копаницю,— багато в його сили і тут, і в городі,— ну, все ж, як то кажуть, береженого й бог береже.
От так, куди не глянь, а все треба тую землю вдержати в своїх руках. Та як? Громаду можна зібрати хоч і завтра, та що з того? Нема чого й думати, щоб вона тепер удруге продала землю. Надто ще дехто, приставши до Зінькової спілки, оплатився вже з своїми позичками перед заможнішими людьми. Тепер уже цих не так легко притиснути, а далі їх ще побільшає.
І визволила ж нечиста цього Зінька з острогу! Не велике було б лихо, коли б його замісто Панаса запроторено,— в селі б тихо стало. І що вже почав вигадувати: щоб горілки не пили, щоб могоричів не було. Так і поступитися цим! Хіба з тверезим що зробиш? От як налив його, дак тоді вже й бери за шияку та й у ярмо. А то без могоричів!
— Істинно розсобачується мужик за такими шибениками, як оцей Зінько! — казав Сучок.—"Я,— пле-ще,— подать заплатив, одбутки всі поодбував, нікого не займаю, горілки не п'ю,— що ви зо мною зробите?" І верно, що ти з їм, паскудним, тогда йздєлаєш? Одно слово: розуратство!
— Іменно, іменно правда! — потакував Копаниця.— Нікоторого тобі над їм слєствія нема. Ти його в холодну, а він тобі кричить: яке ти право маєш? Значить — покажи йому. де твоя законная основанія! А, сто чортів! Да якби в мене була полная законная основанія, дак я б тебе, ідолового вишкварка, на дерть подрав би й свиням викинув би, а не то що в холодну, хамлетська ти морда!
— Законники пойшли,— промовив Тонконоженко,— та праведники такі, що біда!
— А як на моє розсужденіє,— казав Сучок,— дак провчить їх, падлецьов! Щоб притихли!
— Та як же їх провчиш? — питав Копаниця.
— От, штука!.. Хіба ви цього не знаєте? Позвать його в волость: "Зачим сто у тиб'я куриця дохла проти двора на вулиці валяється?" —"Ні, не валяється".— Как ти, мерзавець, смєїш мені говорить, когда я сам видів? Начальство запреідаєть, санітар приказано, а ти що? Щоб нюхало начальство? Да ще й брехню начальству задайош!.. Марзавець ти!.. Падлець!.. Нигодяй!.." Ну, послі такого наставленія уже ж він не втерпить, щоб чого не сказать, грубе яке слово,— тоді його в зуби, та на десятників гукнуть, та й усипать гарячих, не жаліючи.
— Невозможно! — крутнув головою Копаниця.— Одно, іцо не грублять: ти його хоч і вилай, то він каже: "Господин старшина, ви не лайтеся, бо я па вас жалобу проікнесу",— а друге: хоч і зробиш, так він тоді таку тобі кутавасію з перцем підніме, іцо хуже буде, нежелі за Дениса Пилиповича землю. Ні, це не йдьоть!
— А мені здається,— озвався Рябченко,— що Михайло Григорович таки правду каже: іменно їх, треба провчить. Хоч не всіх, дак хоч самого Зінька. Тільки не так трохи треба заходжуваться.
— Ну, а як же?
— Нишком, щоб ніхто не бачив, та щоб і він не знав, хто його провчив. Щоб знав за що, та не знав хто. Так йому й сказати: оце тобі за те й за те, а хто каже — чорт його зна. Тоді йому жалітися ні на кого й ніяк, а боятися буде. Не до смерті його бити, не, а так — добре пополохати, щоб трохи полежав та почухався.
— А що ви думаєте? Воно й правда! — доводив Тонконоженко.— Поки ми їх не почнемо вчити, дак нічого діла не буде. А як одного та другого провчимо — тоді його страх возьметь, нишком сидітиме.
— І не висьма важна штука,— розказував Рябченко.— Це можна так ловко зробить, що моє поштеніє!.. Тільки щоб Григорій Павлович подозволив, бо без господина старшини тут ніяк нельзя.
— Хто його зна,— казав Копаниця,— це, коли хочете, непорядок і дайже буйство... Ну, та задля такого діла,— засміявся він,— можна й манюсінькоє буйство соченить.
— І чудесно! — задовольнився Рябченко.— За тиждень, за два й готова штука буде. Зінька положимо, а самі тим часом у громаді крутнемо.
— Ну, тольки, знаєш, Яхрем Семенович, ти тоже не весьма-очинь! А то щоб так не було, як із Панасом.
— Ото ж таки! Хіба я такий дурак, як Панас? Акуратно все так іздєлаєм, що ну! І науку получить, і живий останеться...