Та невже ж так і покинути? Та вона ж пропаде!
Коли не привернула вона його своїми очима, то приверне чим іншим. Є ж зілля... Піде до баби Мокрини — та їй дасть.. дасть такого, що як вип'є він, то від Гаїнки так і одверне, а до неї, до Ївги, прихилить. Бігатиме він за нею так, як і всі інші бігали... От тоді вже не відіпхне так, як сьогодні відіпхнув! Тоді вже вона попанує над їм!..
І дедалі вона думала, то все більше й більше здавалося їй, що це добре буде до баби Мокрини піти. А що Зінько буває в їх у хаті, то легко буде й дати йому — чи спити, чи з'їсти.
Ця думка розважала її.
Устала, обтрусилася. Тоді підійшла до кринички і вмилася холодною водою, щоб не знати було сліз. Ще причепурилася трохи й пішла. Виходячи з верб, побачила здалека на луці якогось чоловіка — ішов дорогою. Здалося, що Рябченко. Байдуже їй було до його. Перескочила через тин та й подалася ізнов на весілля.
Зінько прийшов до Грицька, як уже всі позбиралися: Грицько лежав на полу з вибитою ногою, а на лаві сиділи Карпо та Васюта. Почали розмовляти зараз же за Денисову справу.
— А бачили? — попитав Карпо.— Денис уже оре пересельську землю.
— Невже?
— Сам бачив. То дожидавсь, боявсь, мабуть, а тепер уже зоеміливсь.
— Це ж виходить — він уже впевнився, що справа на його руч повернеться,— сказав Зінько.— Бо коли б певний не був, то не орав би навмання.
— Ге-ге! Він тепер, з'їздивши в город, так підняв морду, що й кочергою не достанеш! — сказав Васюта.— Тільки треба йому назад її нахилити.
— Провчити їх треба,— промовив Карпо,— провчити наукою доброю, бо порозсобачувалися без міри, немов ті пси.
— Еге, провчиш їх! — одказав Грицько.— Коли в їх отой клятий Рябченко такий мудрий на вигадки, що крізь сито й решето пройде.
— Ну, людина! — крутнув головою Васюта.— Мав вилупиться чорт, та півні заспівали — вродився чоловік. Так тобі й риє, так тобі й крутить, мов той рогатий анциболот у чорториї.
— Васюто!..— гарикнув Карпо.
— Не буду... їй-бо, не буду!.. Хай йому всячина!.. Васюта замовк, сів і почав крутити білявого вусика.
— Кажи, Зіньку, ти що думаєш? — питався Грицько.
— Як на мою думку,— відказав Зінько,— то підождемо до покрови: у той день йому строк виходить. Коли тоді не здасть землі громаді, то зараз пошлемо жалобу до губернатора.
— А як і губернатор нічого? — спитав Карпо.
— Тоді далі... у санод!..— одказав Грицько.— Хоч до царя!.. Нехай Зінько пише!
Карпо, сидячи кінець стола і зіпершися на свою кощаву руку велику, похитав головою:
— Ні, не такої їм треба науки, не такої!
— А якої ж?
— Кажіть і робіть уже ви, а як вам не поталанить, тоді і я з своїм словом серед вас озвуся.
Почали гуртом говорити про тую жалобу і таки договорилися, щоб списати її й готову мати, а зараз після покрови, не гаючись, і в губерню.
По цій розмові озвався Грицько:
— От що, братця: позичив я в вас двадцять карбованців... Спасибі вам, що такі добрі, зарятували мене дуже!.. Тепер я трохи заробив, трохи хліба продав, то спроможен вам оддати.
Витяг гаманця, розшморгнув, добув іззвідти два червінці і положив біля себе на полу.
— Візьміть, спасибі вам, бо сам не встану!.. Візьми, Васюто!
Васюта взяв гроші.
— Е, братику! — скрикнув.— Так не годиться! Ми тобі давали все такими здоровими та білими, та скільки їх надавали!.. Що поки я доніс, так і поперек у мене замалим не луснув! А ти даєш тільки дві маленькі жовтенькі кружалочки! Я так не хочу.
— Бери, яке дають! — одказав Грицько сміючися.
— Ні, не хочу!
— От же й я не хочу! — озвався Зінько.— Щось я надумав,— не знаю тільки, чи до ладу буде моє слово. Нам тепер не так уже сутужно на гроші; хліб зародив, то не будемо бідувати. Мабуть, можна буде нам так обійтися, щоб не брати зараз оцих двадцяти карбованців, а повернути їх на одну добру дуже штуку.
— Ану-ну, на яку? — зацікавилися товариші.
— От ви самі бачили,— казав далі Зінько,— що ці гроші не погане діло зробили: і чоловікові запомогли, і дали йому спроможність, не боявшися глитаїв, за громадську справу обстати. Тепер-то в нас нічого собі, закривилися ми на людей,— ну, а, може, так трапиться, що нам на гроші буде сутужно і треба буде помочі так саме, як от Грицькові треба було. І добра б річ, коли б завсігди ми могли в пригоді товаришеві пособити, щоб він не йшов кланятися глитаям.
— Дак що? І пособимо, коли буде на той час чим пособити,— сказав Карпо.
— Отож-то й то: коли буде! А треба, щоб завсігди було, повсякчас. Нехай оці гроші та до нас і не вертаються, а будуть у нас товариськими грішми. Кожен нехай кине п'ять карбованців, і положимо ті гроші в касу в городі... Є там така зберегательна каса, що як гроші в їй лежать, то й процент на їх іде. От і на ці гроші буде процент іти. А скоро кому з нас треба буде якої запомоги, то хай візьме їх або всі, або скільки потреба.
— І нехай він той процент, що й каса, платить: тоді в нас грошей не меншатиме, а більшатиме,— порадив Карпо.— Як з процентом, то чоловік і гроші швидше вертатиме.
— Ні,— відповів Зінько,— може, й не той, а трохи менший.
Усім ця вигадка дуже вподобалась. Грицько сказав, що й він пристане до цього. Зараз у його грошей нема, дак він просить Зінька: нехай підожде йому п'ять карбованців, а з тих десятьох, що він йому вернув, п'ять заложить за його в касу. А Грицько, скоро розстарається, зараз йому верне. Зінько пристав на те.
— Шкода тільки, що мало в нас грошей буде: тільки двадцять карбованців,— сказав Зінько.
— Дак же нема з чого нам побільше й давати,— відмовив Карпо.
— Це так,— згодився Зінько.— То треба, щоб товаришів у нас більше було.
— О, дак у мене зараз є такий товариш! — скрикнув Васюта.— Гарний чоловік, кращий за мене — куди! Дмитро Василенко — він мені й родич... такий собі: нашого коваля в перших слюсар. Та те дарма, а тільки чоловік гарний... і отого, що з хвостом, не любить ізгадувати... (Васюта моргнув на Карпа). Він уже давно мене питає, чи не пускали б ми його слухати, як книжки читаємо, та я все забував сказати, бо в мене така дірчата голова, як старе решето... І читати просить щоб навчити його.
— А що ж,— промовив Карпо.— Дмитро справді чоловік добрий,— він і в громаді за нас був.