— Цікаво було б побачити Клеопатру, — сказала Клара і зашарілася.
— Звичайно, цікаво. Або засідання Ареопагу чи римського Сенату. Вони створять і свої піраміди, і колоса Родоського, і Парфенон, і Колізей.
— Заждіть, вони, значить, і кохатимуть і ненавидітимуть?
— Звичайно. Все, як у людей.
Клара здригнулася.
— І рабство в них буде?
— Аякже.
— І вбивства, і муки?
— Все, як у людей. Діятиме той самий закон причинності. Гігантський моделюючий центр лише збиратиме інформацію для аналізу, ніякого втручання в процес аж до кінця експерименту.
Клара подивилась на нього довгим, уважним поглядом:
— А ви не вважаєте, що це… жорстоко?
— Жорстоко? Залежить, як на це дивитись. Фінішний імпульс миттєво зітре пам’ять у мільйонів роботів, і згодом можна буде підготувати інші фази історичної моделі. Яка ж тут жорстокість? Це станеться миттєво, ніхто з них не встигне відчути жах загибелі.
— А що, як вони здогадаються про фінал? Ну, інтуїтивно чи внаслідок неточності в програмуванні… Ні, ні, таке моделювання… Коли цей проект винесуть на затвердження громадськості?
— Ми ще тільки розпочали розробку.
— Я голосуватиму проти.
Зеленоволосий вчений знизав плечима і нічого не сказав. Тільки поглядав на неї вивчаючим, зацікавленим поглядом.
На екрані його апарата пропливали африканські савани. Клара зіщулилася, сховала підборіддя в комірець куртки і мовчки спостерігала безконечні плантації. їй почулося, наче хтось кличе: "Кларо Кларо!" Ні, не почулось, голос шепотів їй із транзистора. Так, це Віра. Клара приклала долоню до вуха, щоб краще було чути. "Кларо! Ти мене чуєш? Де б ти не була — вернися! Никифор зник, можливе нещастя, вернися, будемо шукати, Кларо!.." Вірин голос благав, і першої миті Клара вже сіпнулася підвестися, піти до вихідного шлюзу. Зник… А їм, власне, яке діло? "Ти мене чуєш, Кларо? Де б ти не була…" Клара натиснула кнопочку, і Вірин голос обі-рвався. Досить із неї того Ника!
Сусід щось розповідав, та Клара не дослухалась, у відповідь на його запитання лише кивала головою. Коли він попросив дозволу зателевізуватися до неї, так само кивнула головою і механічно подала картку зі своїми координатами. Він, здається, з радістю зиркнув на той шматочок пластика і обережно сховав до кишеньки. Кла-ра була наче в трансі, до її свідомості майже не доходили чемні слова його подяки, стримані компліменти і по-яснення, що Антарктида цікавить його як археолога. Нарешті він встав на стартовому острові Космічна Праща. Клара зітхнула і заплющила очі, збираючись подрімати до Антарктиди.
VIII
Перші промені сонця застали Віру на пласкому даху. Тут вона любила робити гімнастичні вправи. Інколи виконувала загальний комплекс, передаваний по радіо, а найчастіше імпровізувала під музику. Легкість, пруж-ність тіла — яке це приємне фізичне відчування! Ходила то на пальцях, то на п’ятах, потім ногами креслила в повітрі зигзаги, підстрибувала, взявшись у боки, або котилася колесом, спираючись то на руки, то на ноги. Дрі-бні краплинки поту зросили її щоки, а дівчина гасала з непослабним завзяттям — то перекидалася через голову, розтріпуючи кучму світло-русого волосся, то на мить зупинялася, плавно розводячи руки і випинаючи тугі гру-денята. В таку мить промені сонця робили з неї дивовижну скульптуру, ніби стверджуючи стародавній афо-ризм: люди — діти Сонця. Бадьора й весела зійшла дівчина вниз, але, згадавши Ника, відчула якусь порожнечу, невиразна тривога стиснула груди. Де він зараз? Що робить?..
Переборюючи ніяковість, почала викликати його котедж. Ніякої відповіді. Пенати твердять одне: Ники-фора Яркового вдома нема. Куди ж він подався? Мабуть, таки втік. Це чомусь образило і засмутило Віру. Сні-дала зовсім без апетиту, обмірковувала те, що сталося. Ну, гаразд, Клара, ігнорація… Але міг же він хоч сказа-ти? А то навіть не попрощався! Ставало гірко на душі. Безцільно бродила по кімнатах, не знаючи, де себе поді-ти. Ех, Ник… Звичайно, якщо вона схоче — знайде його, хоча б по радіомаяку. Але чи потрібно нав’язуватися? Хіба що він потрапить у біду…
Віра спіймала себе на думці, що бажає Никові якогось нещастя, звичайно, не дуже небезпечного, а тако-го, щоб саме вона могла йому зарадити. їй одразу ж стало ніяково, що так подумала, а потім смішно: дитячість! Все-таки у п’ятнадцять років треба хоч трохи серйозності…
"Клара — ось хто тут зараз потрібний! Вона, тільки вона зможе відвернути нещастя…" Віра почала кли-кати подругу, але не докликалась.
Була в такому пригніченому настрої, що наступного ранку навіть зарядки не робила. Нашорошено, три-вожно прислухалася до тиші. Аж кинулась, коли її викликали на зв’язок. Доки добігла до Рожевої зали, чого тільки не передумала. От бач, вона образилась, а він викликає, не забув про неї. А що нічого не сказав, то, мо-же, побоювався, що вона відговорить, а тепер ось потребує її допомоги. Ех, Ник, Ник…
З екрана дивилась на неї Клара.
— Що з тобою, Віро, ти чимось збентежена?
— Нічого, це так… — Віра намагалась говорити якомога спокійніше. — Я сподівалася… Вірніше, не сподівалася. Ах, Кларо, чому ти так довго не обзивалася? Тут сталися такі події…
— Невже ти, Віро, не здогадуєшся, що ті події мене зовсім не цікавлять?
Віра відчула в цих словах щось силуване, чуже, подруга якось одразу ніби віддалилась. Раніше їхні заці-кавлення були спільними, а тепер, виходить… Як швидко міняються люди! Ну що ж, коли її не цікавить те, що тут сталося, то Віра й не казатиме.
Пауза затяглася, і Клара, мабуть, щоб внести розрядку, заговорила швидко-швидко, без ніяких запитань:
— Я тут одразу поринула в роботу. Знаєш, тільки працюючи, відчуваєш повноту життя. За прозорими стінами нашої станції мете непроглядна сніговиця, і хоч у приміщенні двадцять один градус тепла, а як погля-неш на ту завію, мимоволі здригнешся. Стіни треба зробити непрозорими, бо, зрештою, це негативно діє на не-рвову систему: рецептори шкіри відчувають тепло, а зір сповіщає про лютий холод. Літо, з якого я недавно виїхала, здається сном, якоюсь казкою. Зелені дерева, трави, плюскотливі струмки, теплий вітер, дощ. А ми хоч і розташувалися на кризі, а катаємося на ковзанах під штучним пластиковим небом. Приїжджай, Віро, частину відпустки проведеш тут. Поблукаємо по крижаних тунелях — враження ні з чим не зрівняне. Тепер ми на місці перевіряємо дані цілої сітки магнітометрів, бо останнім часом тут діється щось незвичайне — напруга магніт-ного поля то посилюється, то слабне, і тенденція саме до послаблення. Є над чим помислити нашим теоретикам…