Нарешті вони вийшли з тунелю до просторої округлої зали. Клара вказала на рамку дверей у стіні:
— Це головний ліфт, що зв’язує нас з усіма горизонтами в глибині крижаної мантії Антарктиди. А ото, — вказала на такі самі двері, що виднілися метрів за п’ятдесят, — запасна штольня, паралельна головній.
— І що, підйомники працюють цілу добу? — спитала Віра, оглядаючи залу.
— Цілу антарктичну добу, — усміхнулась Клара. — Дублююча кабіна вмикається, правда, лише у ви-ключних випадках, а ця весь час. Проте сторонніх ліфт не прийме, тут є невеличкий секрет…
Клара швидко торкнулась кількох різноколірних кнопок, що світились праворуч дверей, вони поміняли колір, і реле спрацювало—двері розсунулися. Віра затямила, в якому порядку затискати кнопки, і в думці повторила: оранжева, зелена, червона, синя… Ще один жест ніжної Клариної руки — і кабіна безшумно ковзнула вниз. На табло почали спалахувати номери горизонтів через кожні п’ятдесят метрів глибини. Клара щось роз-повідала про оцю трикілометрову штольню в кризі: як її пробивали, як наткнулись на шар вулканічного попе-лу…
Віра майже не слухала, думаючи про найнижчий горизонт, звідки можна буде найшвидше дістатися до самого магнітного полюса…
Найнижчий тунель відрізнявся від усіх інших не лише більшими розмірами, а й підлогою: під ногами був грунт, а не крига. Зі стін падало тьмянувате світло — на висоті, може, двох метрів у крижаних нішах прилаштовані довгасті світильники, схожі на гігантські плоди банана, наповнені так званим самосвітним газом. Електрики сюди проводити не можна, щоб не збурювати магнітного поля, отож вирішили обходитися хоч і не яскравим, але все-таки достатнім світінням газу. Подекуди стіни іскрилися, як скло, а внизу був звичайний піскуватий грунт.
— Історична мить, Віро! — вигукнула Клара. — Ти вперше ступила на поверхню Антарктиди. Бо то все, — кивнула угору, — крижаній щит, а сама вона ось…
Ішли, весело перемовляючись, дихалося легко, склепіння було високе, аж не вірилось, що над головою десятки тисяч тонн.
— А чого нам боятися? — жартувала Клара. — 3 нами ж Атлант! Якщо склепіння почне осідати, він під-ставить свої міцні плечі.
— А що ж? — оскірився Генріх. — Цю кригу можна розметати…
— Краще не треба, — кинула Віра. — Не храбруйте, а то он я бачу тріщини…
Справді, подекуди склепіння було покреслене тріщинами товщиною, може, з палець. Генріх, задерши го-лову, поглянув на них і спитав у Клари:
— А що, бували випадки зсувів?
— Жодного.
Улучивши хвилинку, коли Генріх трохи відійшов од них, Віра спитала в подруги:
— І чим тобі подобається оцей зеленкуватий?
— Тим, що не надокучає. Цікавиться моєю роботою, Антарктидою, а не те що… Він якийсь не такий, як інші.
Уранос не дав їм договорити — роздивившись тріщину, приєднався до них. Віра завважила, що чим далі, тим більше на відшліфованій поверхні склепіння почала з’являтися паморозь.
— Чому це? — спитала, вказуючи на сніжну вату, що, ніби лишайник, вкривала стіни.
— Скоро дізнаєшся, — загадково відповіла Клара, уповільнюючи крок.
Незабаром долинув якийсь приглушений шум, а скоро можна було бачити, як прозорими сувоями клубо-читься туман. Шум усе дужчав, і нарешті стало ясно: то шумить вода. Тунель вивів їх до величезного грота, посеред якого текла досить широка, але не дуже глибока річка. Вода бурунила на камінні, парувала, туман здіймався над її хвилями, слався берегами, спливав угору.
Довкруж панував напівморок, і, може, тому грот нагадував стародавній храм — склепіння усе в загадко-вих шпичаках, попід стінами незчисленні осяйні, немов кришталь, колони, темно-зелені нарости, схожі на бро-нзових ідолів; Віра стояла, мов заворожена, водила очима то в один, то в інший бік.
Рушили понад річкою.
— Так що, — гукала крізь шум до Клари, — ми вже не в кризі?
— Ні, он поглянь, льодовик коло входу, а ми всередині гори. Вона здіймається в товщі криги більш як на кілометр.
— Ого!
— Річка, як бачиш, витікає з-під гори. Мабуть, і магнітний полюс омиває.
— Полюс? — вражено кинула Віра. — А він хіба де?
— Якраз під горою.
— Та ти що? Під горою?
— А чи тобі не однаково? — тепер уже здивувалась Клара. — Чого це тебе хвилює?
— Та так… Хотілося постояти на самісінькому полюсі…
— Еге, — хитнув зеленкуватим волоссям Генріх, — такі місця притягують людей. Полюси, вершини найвищих гір, найглибші западини, найбільші водопади… Людська цивілізація розвивається по горизонталі.
— А я, наприклад, зовсім байдужа до таких точок планети, — сказала Клара.
"Як же ми з Ником доберемося до того полюса?" — міркувала Віра.
— Яка ж відстань до нього звідси? — повернула стурбоване лице до Клари.
— Ось відмітка, — Клара вказала на червоне коло, намальоване на скелястій долівці, в центрі якого стояв сірий ящичок. — Бачиш цифру? Шістсот метрів. Це так близько, що ми назвали грот "Магнітним полюсом". Всього за шістсот метрів звідси пасма силових ліній магнітного поля входять у земну кулю.
Віра одразу ж похнюпилась. "Всього шістсот метрів… — повторювала в думці. — Доведеться засмутити Никифора… Його задум нездійсненний. Звичайно, коли б він звернувся по допомогу… Але ні, жоден з інститутів не прийме його проекту. Який жаль!"
XVIII
Никифор слухав розповідь Віри про поїздку в Антарктиду з нетерплячістю, властивою нервовим людям. Ходив по кімнаті і квапив:
— Конкретніше! Коротше!
А коли Віра обмовилася про зеленкуватого Ураноса, сердито кинув:
— Це ні до чого!
Докладно розпитував про грот "Магнітний полюс", і Вірі довелось ніяковіти: багато чого вона не знала. Які породи? Глибина річки при вході в грот? Швидкість течії? Температура води?..
— Треба ж орієнтуватися на місці!
Та найбільше Віра потерпала: як їй сказати про головне, про те, що до полюса з грота далеко, що, можливо, взагалі доведеться облишити всю цю затію з експедицією? Розповідала про ліфт, про тунелі в кризі, а Никифор усе підганяв:
— Ну, ну…
Йому вже малювалася картина: вони проберуться в грот, розпакують тюк і змонтують переносний бур. Джерело магнітного поля може виявитися зовсім близько від поверхні. Керни, звичайно, ламатимуться, треба заготувати алмазні. Спочатку він промацає породу ультразвуком.