Фантастична повість
"…Звістка про це відкриття блискавично облетіла планету. Інтернаціональна Рада одностайно прийняла розгорнуту ухвалу про Антарктиду, а також вжила запо-біжних заходів стосовно навколосонячного простору.. "
(З відеострічки "Хроніка-2300")
І
Никифор дивився, як вона поспішає до свого апарата, — ноги в чорних панчохах, червона курточка, — дивився й не міг зібратися з думками. Все переплуталося в голові, то вже були не думки, а емоції, якісь дикі почування. Тлум, галас, крик… З острахом і з якоюсь щемливою насолодою він відчув, що втрачає контроль над собою.
— Клар-о!
Хрипкий вигук упав на притолочену траву. Вона почула, але не обернулася, не відповіла. Боїться?.. Так, вона злякалась, боїться його! Йому пересохло в горлі.
— Клар-о! Зажди!
Зірвався з місця, немовби його підкинуло пружиною, кинувся навздогін. Червона курточка мерехтіла се-ред зелені, не зупинялася. Ах, так, ну гаразд!.. Густа висока трава хапала за черевики, та він мчав, далеко викидаючи ноги вперед. Щось було в ньому дике, інстинктивне. Наздогнати, хай хоч що вхопити за тендітні плечі… О, тоді не буде в її очах сміху. Знатиме, як сміятися!
Відстань між ними скорочувалась, але й до апарата їй було недалечко — хвилина–друга, і вона вскочить у відкритий люк. Тоді він упав, пірнув у траву. Клара озирнулась і, не побачивши його, зупинилась, наледве переводячи подих. Певне, її зацікавило: де він дівся? А він плазом, плазом по землі та як схопиться! Клара скрикнула і кинулася чимдуж до апарата. Та він ближче тепер був до неї, ніж рятівний "Парасоль"; вже його тінь упала їй під ноги. Дівчина напружує останні сили, але він таки наздоганяє! І в цю мить Клара впала йому під ноги. Чи послизнулась, чи навмисне, але, падаючи, згорнулась в клубочок, і коли Нихифор полетів сторчго-лов, одразу скочила і за мить опинилася в апараті. Клацнула плита люка, забринів антигравітатор, і "Парасоль" шугнув у небо.
Спочатку Никифор не збагнув, що сталося. Потім лютим оком зиркнув угору, на "Парасоль" — пальці вирвали жмут трави. Ех! Ну, нічого, не втечеш! Кинувся до свого апарата — хіба ж не знає, куди вона подасть-ся? Звичайно, до своєї вілли. їй і на думку не спало, що він наважиться вдертися туди без її дозволу. А нащо йому дозвіл? Він сам собі дозволяє… Він доб’ється свого!
Лють, дика лють не полишала юнака й на мить. Женучи свого апарата по найкоротшій лінії до Клариної вілли, черкаючись об верховіття дерев. Никифор мав на думці одне: зловити Клару в свої руки, побачити, як в її зіницях проступає жах…
Так воно й вийшло: доки вона ширяла десь у високості, Никифор спустився коло її вілли, поставив апарат у вечірній тіні палісадника й прокрався на веранду.
— Клари немає вдома. — Никифор аж здригнувся від несподіванки. Оці ще електронні пенати! Може, вимкнути? Ні, не треба, це її може насторожити.
— Гаразд, я почекаю, — сказав якомога спокійніше і додав: — Никифор Ярковий. — Пройшов у хол, присів навпроти входу. Оце буде для неї несподіванка!
Осатанів юнак, тамує лють, стискуючи кулаки, важко дихає, хмурить брови, пробуравлює очима прозору призму дворика. Зловтіха розпирає йому серце: хіба ж вона сподівається на таку зустріч? Авжеж, що ні. Утекла, випурхнула з його рук, відштовхнула, образила, їй, бач, нема про що говорити з ним… Зажди, моя пташко, ти ще відчуєш, яке то шалене Никифорове кохання! Самолюбство?.. Пиха?.. Гордощі?.. Нехай. Раз на світі живеш! Багато дівчат? А я вибрав тебе, тільки тебе…
Довго довелося сидіти хлопцеві камінцем, хвилини здавалися годинами. Нарешті вона прилетіла. Іде… Червону куртку в руці несе. Жарко? Хода в’яла, на обличчі втома, але ніякої настороженості. Іди вже, підходь ближче!
Та раптом обізвалися пенати:
— Никифор Ярковий чекає в холі!..
Що тут сталося з нею! Здригнулася, завмерла, мабуть, не повірила своїм вухам. А коли вздріла його у дверях, всміхнулась якось безпорадно, по-дитячому; миттю в його свідомості промайнув жаль до неї. Може, облишити? Ні, вона мусить, мусить відчути! Кров шугнула йому до скронь, забурхала в усьому тілі.
— Ник, чого тобі?
Ага, пополотніла, злякалася?
— Схаменися, Ник!
Вхопив її за плечі.
— Так, значить, нема про що говорити?
— Пусти, гидота!
Несподівано вона розмахнулась і вдарила його по щоці. Цього він аж ніяк не сподівався. Відсмикнув руки, закліпав довгими віями, роззявив рота.
— І з отакою нікчемою я була знайома! — не втрималась Клара. — Ти усвідомлюєш, що став на шлях злочину? Особа недоторкана, житло недоторкане — знаєш?
Никифор струсив із себе миттєве заціпеніння, випнув груди:
— Усвідомлюю, все усвідомлюю і знаю!
Його руки знову потяглися до неї. Клара зненацька кинула свою куртку йому на голову — як на бичка в стародавніх фільмах — і відскочила. Наче клубок вогню, він пожбурив ту куртку собі під ноги, кинувся до дівчини.
— Злочинець! — закричала Клара, вбігши в помешкання.
І пенати одразу ж оголосили:
— До житла сімнадцять — сімнадцять "А", сектор "П" вдерся злочинець. До житла сімнадцять…
Зачувши цей механічний голос, юнак підбіг до пульта, люто смикнув білий важельок живлення — голос урвався. Тепер вілла була вимкнута із спільної сітки (острівець, загублений в океані!), можна безборонно зігна-ти лють. Та Клара спритна дівчина, вислизає з рук, стрибає, наче кішка, гасає з кімнати в кімнату, з поверху на поверх, турляє йому під ноги меблю, а тут ще посутеніло — Никифор сторчакував, набив собі гулі, але зупини-тися не міг. Захеканий не так від утоми, як від люті, він навіть не помітив, що спалахнуло світло. Перебігши через залу, побачив: Клара зупинилася, стоїть в сусідній кімнаті. Кинувся у дверний прохід і з розгону вдарився об прозору стінку. Що це? Побіг до других дверей — там теж стіна, до вікон — стіна! Озирнувся навколо — підходять незнайомі люди і крізь прозорі стіни дивляться на нього. Збагнув: довкруж нього опущений проти-пожежний захист! Тепер він у прозорому, герметично закритому ящику. Як же це? Хто ж увімкнув?
Почав гатити кулаками в стіну, а люди на тому боці стояли й дивилися — зосереджені погляди, похмурі лиця. Никифор вгамувався — борсатися просто смішно. Сів на підлогу. Що ж тепер буде? Безпорадно зиркав навкруги і зненацька відчув холодок страху: він же тут задихнеться, коли не випустять! Підвівся і, підійшовши до тих дверей, за якими стояла Клара, гукнув: