Розпитавши козаків, який з наметів гетьманський, Цимбалюк і Галаган пішли просто до нього.
Саме під ту добу Хмельницький радився з полковниками, як напасти на Потоцького й сидів у наметі біля столу разом з Богуном, Нечаєм, Перебийносом, Джеджалієм та Виговським.
За останній рік, що Галаган не бачив Хмельницького, той дуже посивів і високе його чоло перерізалося поміж бровами глибокими зморшками. Знать було, що тяжкі пригоди, що їх довелося перетерпіти Хмельницькому за останній рік, а саме: смeрть меншого сина, замордованого паном Чаплинським, і втрата любої жінки, захопленої тим же паном, лишили в душі гетьмана глибокі, залиті кров'ю, сліди. Проте постать гетьмана зкращалася тепер вогнем завзяття й ріщучости, що світилися в його очах: перемога ж над поляками під Жовтими Водами відбилася на тій постаті величністю.
Підручні гетьмана: Максим Пеоебийніс з кривим, закарлюченим донизу, носом, повновидий, рум'яний красунь Іван Богун, велетень Данило Нечай та сухорлявий і високий, мов дзвіниця, Хвилон Джеджалій, теж були добре. відомі Галаганові, бо всі вони вже не вперше ходили воювати поляків і не раз билися поруч із ним.
Козаки вклонилися.
— Здоров був, батьку-гетьмане, — сказав Цимбалюк, — чи пізнаєш нас?
Хмельницький пізнав обох козаків і знаючи, що вони Корсунці, зрадів тому, що може довідатись від них про польське військо й заміри Потоцького.
— Пам'ятаю тебе, Даниле, — відповів він, — хоч давно не бачив. Постарів ти, здоров будь. Ми не один похід з тобою відбували, Галагана ж я не дуже давно й бачив, так зразу впізнав. Що доброго принесли ви мені, панове товариші?
— Я привів тобі, пане гетьмане, сотню козаків — відповів Галаган. — Та ще в Крутому Байраці сотня тебе жде!
— А я, батьку, — сказав Цимбалюк — привів тобі самого себе. Не вважай на те, що я старий, а як буде потрібний тобі такий козак, щоб віддав своє життя за неньку-Україну, то згадай, що я тут, у твоєму таборі!
— Спасибі вам обом, панове товариші! — відповів Хмельницький. — Твоя потуга, Галагане, дуже мені потрібна, та й твоя, Даниле, поміч буде не остання, бо коли ти, що сорок років був лядським прибічником, тепер, як мені вже й переказував запорожець Швайка, стаєш за волю рідного краю, то від тебе я мушу сподіватися чогось більшого ніж те, щоб підставити свої груди під лядську кулю. Тепер сідайте, друзі мої, до столу та розказуйте, що у вас діється у Крсуні. Де у вас ляхи стоять та скільки їх?
— Корсунь наш рідний спалено! — відповів Цимбалюк.
— Як то? — здивувався Хмельницький.
— Невже Потоцький тікає далі?
— Став поміж Корсунем та Стебнівим, — сказав Галаган. — Там є стародавні шанці за Россю. Доводилося тобі бачити їх, пане гетьмане?
— Знаю шанці за Россю, знаю!
— Так за тими шанцями поляки й отаборилися й зараз ще риються там, мов кроти, й по-над Россю й по горі за Корсунем. Я сам власними очима вчора оглядав їх окопи.
— Це не дуже втішна звістка... — сказав Хмельницький. — Становисько поляків там буде таке міцне, що ми об ті шанці можемо й лоба собі розбити. А війська скільки у Потоцького?
— Війська, мабуть, тисяч із двадцять буде та десятків зо три гармат.
— Погано! — сказав Хмельницький і, мов у задумі, почав розгладжувати своі довгі вуса. — Це більш, як у мене, матері його ковінька!
— А що нам рахувати ляхів?— озвався Нечай, вип'явши на гетьмана свої великі очі. — Рубати їх треба, скільки єсть, усіх, та й годі!
— Рубати то рубати, та тількй й вони ж шаблі мають. А гармат у них більше, ніж у нас.
— А драгунів у Потоцького багато? — спитав Богун.
— Драгунів тисяч зо три.
— Треба підмовити, щоб переходили до нас, бо вони ж усі нашої віри.
— Коли б то, — сказав Хмельнццъкий. — Тоді б моє військо порівнялося з польським.
— Та хто б же те зробив? Тут треба такого чоловіка, щоб його поляки мали за свого прихильника, щоб він мав можливість вільно ходити по польському стану й по-між драгунами. Коли б хто це зробив, так то була б справді велика послуга нашій справі.
Цимбалюкові зразу впало на душу, що він може це зробити, бо польські провідці знають його скілька десятків літ за вірного слугу Польщі: а це була б найкраща нагода йому помститися на поляках за всі кривди й спокутувати свій гріх перед рідним краєм, що він чинив, допомагаючи полякам.
— Я, гетьмане, зроблю це! — сказав старий козак. — Мене поляки мають за свого прихильника.— Важко мені на серці. Сумління гадюкою ссе мою душу... Так, може, хоч цією послугою рідній країні полегшу я свою муку. Хмельницький встав і обняв Данила.
— Спасибі, товаришу, тобі! Не стільки від мене сцасибі, як від України. Мені що? Накозакувався вже досить. Чи сьогодні померти, чи завтра — хіба не однаково? І всякому з нас так. А от рідного краю шкода та люду нашого, що його налигали ляхи й запрягли у важке ярмо та ще й душу українську винищують з його. Я такий радий твоїй згоді, неначе знайшов уже три тисячі добре узброєних козаків, бо коли ти, старий чоловік, дав обіцянку привести драгунів до мене, так я певний, що так воно вже й буде.
Хмельницький знову сів до столу.
— Ну, панове, тепер порадимося, як нам ударити на ляхів.
— А як зробив на Жовтих Водах, — сказав Нечай, — так і тут зроби. Хвилон нехай іде горою та б'є на ліве крило, Максим нехай заходить ззаду, а ми Іваном перейдемо Рось бродом та й ударимо просто на шанці.
— Твоя рада, Даниле, була б добра, — не згодився гетьман, — коли б нас було в двічі більше за ляхів; коли ж нас не більше, а вони до того ж мають більше гармат і озброєні краще за нас, не кажучи вже про поспілъство та голоколічників, так я тобі зараз скажу, що сталося-б: ти та Іван рясно посипали б зелений степ перед шанцями козацьким трупом, Хвилона відкинули б ляхи до Каніва, а Перебийніс із своїм полком ускочив би в бранці...
— Що ти верзеш, 3іньку?! — скипів Перебийніс і вдарив кулаком по столі. — Ще той і не народився, хто б мене в бранці взяв!
— Ну, годі, годі, не сердься! — заспокоював Хмельницький. — Може б і не впіймали тебе ляхи, а все таки воно не добре вийшло б. Добувати шанці з невеликою силою небезпечно. Ну, нехай, скажімо, що наші завзяті козаки й побрали б шанці, але, скільки б ми вигубили товариства? Я так не хочу. Товариство мені потрібне не на одне бойовище. Ще нам з ляхами битись та й битись! Я не складу рук поки не зажену їх аж за Вислу! Нехай сидять у своїй Варшаві, а на Україну забудуть і шляхи!